Це поняття включає в себе житло, господарські будівлі та прилеглий до них невеликий виробничий майданчик. Разом з садом та городом такий двір утворював садибу. Структура садиби (тобто наявність чи відсутність саду або городу), її розміри, конфігурація, розміщення у поселенні залежали як  від географічних, так і від соціально-економічних чинників.

В українців, на відміну від інших східнослов’янських народів, зокрема росіян, побутували виключно відкриті двори, в яких простір між житловими та господарськими будівлями не перекривався дахом.

Розвинута структура господарських занять, значна за розмірами етнічна територія з неоднорідними природ­но-кліматичними умовами та місцеві будівельні традиції, що мали певну локальну специфіку, спричинили формування в українців декількох типів забудови дворів. В основі визначення того чи іншого типу забудови покладено характер приєднання господарських споруд двору до житла. Відповідно до цього на теренах України відомі три типи забудови дворів:

1. вільний
2. зімкнутий
3. замкнений

Хата – житлове приміщення.

Хата -мазанка . Галушківка . Друга половина 19-го -ст.

Стодола або клуня — будова для зберігання снопів, сіна, полови тощо, а також для молотьби, віяння. Стодола могла бути одною зі споруд гумна.У західних областях України стодоли могли звати «пелевнями», також так звався сарай для сіна, полови й соломи (варіант — «половня»)

Повітка

Термін «повітка» узагальнює тип споруди з незакритими одною або кількома сторонами, або нещільними стінами. Повітка могла використовуватися як дворова майстерня і господарське приміщення для утримання свійських тварин або зберігання сільськогосподарського реманенту та різного майна. Інша назва таких легких споруд — «ятка» (також так називають і споруду для торгівлі, кіоск) Щодо повітки без стін, даху на стовпах відоме позначення «оборіг», а також діалектне «шо́па», «шіпка», «шіпчина» (від сер.-в.-нім. schopl; ним також називають повітки зі стінами, легкі споруди, хлівці). Вузькі повітки для зберігання кукурудзи в качанах називають кошницями. На російській Півночі «повіть» (рос. поветь, повить, поветка, поветье) — окреме приміщення у рубленій хаті, розташоване над нижнім поверхом з хлівами — у неї заїздили по дерев’яному узвозу. Зараз слово «повітка» вживається рідше, більше поширене — «сарай».

Хлів — будівля для свійської худоби та птиці; критий загін для тварин, утримання яких в будинку неможливо з міркувань гігієни. Така заборона може мати релігійне або забобонне пояснення.

Хлів -мазанка . Галушківка . Друга половина 19-го -ст.

.

Стайня  або конюшня — приміщення для утримування коней.

Тік  — розчищене місце, спеціально підготовлений майданчик надворі або в приміщенні для молотьби, очищення і просушування зерна.

Половник — місце, куди зсипають полову; засік для полови. Треба було повитрясати приколотки, поскладати їх на купу, попідмітати вимолочене зерно, повиносити трину до половника.

Полова — відходи при обмолочуванні й очищуванні зерна хлібних злаків, льону та деяких інших культур, що використовується переважно як корм для тварин.

Вільна забудова сільского двору. 3-мірна модель сільского двору. Виборний Володимир

3

При вільному типі забудови двору житло та господарські будівлі розміщалися окремо одне від одного. Вільно забудований двір побутував на території всієї України з найдавніших часів. Він відрізнявся простотою та пристосованістю до природно-кліматичних умов України. Відокремлені від житла господарські будівлі, особливо призначені для худоби (стайні, хліви, сажі тощо), забезпечу­вали дотримання елементарних санітарно-гігієнічних норм.

Відомо декілька варіантів вільно забудованого двору. В основу визначення того чи іншого варіанту покладено розташування у дворі житла і господарських будівель. Наприклад» на Гуцульщині був розповсюджений безсистем­ний варіант вільної забудови двору, при якому розміщення господарських споруд відносно житла часто диктувалося умовами гірського рельєфу і не виявляло якоїсь чіткої закономірності, тобто було безсистемним.

При Г-подібному варіанті вільної забудови господарські приміщення розташовувалися під прямим кутом до житла. Побутували також варіантиы при яких усі будівлі розміщали­ся в один або два паралельних ряди. Останній варіант був особливо поширеним: напроти житла (наприклад, ха­та- сіни — комора) розташовувалися в ряд господарські споруди (стодола, хлів, стайня та ін.), які могли бути як окремими, так і частково або повністю зблокованими між собою.

Для заможних верств українського селянства були характер­ними вільно забудовані двори із П-подібним, або периметральним розташуванням житлових та господарських будівель. Вибір того чи іншого варіанту вільно забудованого двору був зумовлений заможністю конкретного господарст­ва  наявністю, землі та господарськими потребами.

Особливість зімкнутого типу забудови двору полягала у тому, що житло та господарські будівлі блокувалися між собою і вкривалися спільним дахом.  Відомо декілька варіантів:

— однорядовий (найбільш поширений),

— Т-подібний

— П- подібний, який зустрічався спорадично у заможних селян. Даний тип найбільш характерний для Карпат,  зокрема західної Бойківщини, східної та центральної Лемківщини, побутував і на Поліссі. Також зрідка траплявся у ряді районів ~ центральної та східної України, однак не утворював там ареалів поширення.

Зімкнутий двір розвинувся зі вільного типу забудови і був пристосований до господарювання у складних природно-кліматичних умовах (важкопрохідні болотяні нетрі Полісся, гірські райони Карпат з суворими  тривалими зимами та великою кількістю опадів тощо). Наприклад, поширений у бойків зімкнутий однорядний двір  («хижа під одним побоєм»), об’єднуючи під Спільним дахом найчастіше хату, сіни, комору, стайню, стодолу та деякі інші приміщення, дозволяв господареві («газді») морозний чи дощовий день виконувати ряд необхідних господарських робіт, зокрема по догляду  за худобою, практично не виходячи зі своєї «хижі».

Із сіней він міг потрапити до стодоли («боїща») чи стайні. Крім того, така компактна забудова двору сприяла утепленню житла та приміщень для худоби. Важливе значення при такому типі забудови мала також економія земельних ділянок, які використовувалися для присадибного господарства.

У дворі замкненого типу житло, господарські при­міщення та міцні високі огорожі, блокуючись між собою, замикали з усіх боків подвір’я в яке можна було потрапити лише через ворота або хвіртку. Зовні такий двір нагадував невелику, але надійну фортецю. Замкнуті двори побутували на Поліссі («підварок»), у високогірних районах Гуцульщини («гражда»), характерні вони і для козацьких хуторів Півдня України.

Замкнений тип свій початок бере із вільно забудованого двору. При його формуванні, крім природно-кліматичних чинників, важливого значення набула розпорошеність у розселенні багатьох поліських і гуцульських сіл та козацьких хуторів. В умовах, коли сусідні господарства чи хутори були розташовані на значній відстані один від одного, такі замкнуті двори-«фортеці» захищали мешканців та худобу не лише від холодних вітрів та атмосферних опадів, а й від хижих звірів та непрошених гостей.

Крім названих -типів забудови, існували ще й перехідні, наприклад, між вільним і зімкненим або вільним і замкне­ним. Це стосується також і варіантів забудови дворів. Певний вплив на забудову двору мало втру­чання у народне сільське будівництво державного за­конодавства. Зокрема, ро­сійські та австро-угорські будівельні закони та інст­рукції XVIII—XIX ст. ре­гламентували місцезнахо­дження на садибі певних
будівель (стодол, клунь), розташування двору щодо дороги або вулиці, вносили певні корективи у народне будівництво. Колективізація і варварське «розселювання» українських селян у ЗО—40-ві роки XX ст. відчутно вплинули на подальше формування садиби і двору. Скорочення обсягів сільськогосподарського виробництва в індивідуальних селянських господарствах зробило непотрібними ряд тради­ційних господарських споруд двору, зокрема численних приміщень для утримання худоби, зберігання та обробки зернових тощо.

На сучасному етапі типи забудови дворів та їх варіанти значною мірою втратили свою локальну специфіку, що зумовлено як соціально-економічними чинниками, так і появою .стандартних, уніфікованих будівельних матеріалів, типових проектів забудови. Це спричинило істотне обмежен­ня народної архітектурної творчості на селі.