Це поняття включає в себе житло, господарські будівлі та прилеглий до них невеликий виробничий майданчик. Разом з садом та городом такий двір утворював садибу. Структура садиби (тобто наявність чи відсутність саду або городу), її розміри, конфігурація, розміщення у поселенні залежали як  від географічних, так і від соціально-економічних чинників.

В українців, на відміну від інших східнослов’янських народів, зокрема росіян, побутували виключно відкриті двори, в яких простір між житловими та господарськими будівлями не перекривався дахом.

Розвинута структура господарських занять, значна за розмірами етнічна територія з неоднорідними природ­но-кліматичними умовами та місцеві будівельні традиції, що мали певну локальну специфіку, спричинили формування в українців декількох типів забудови дворів. В основі визначення того чи іншого типу забудови покладено характер приєднання господарських споруд двору до житла. Відповідно до цього на теренах України відомі три типи забудови дворів:

1. вільний
2. зімкнутий
3. замкнений

Хата – житлове приміщення.

Хата -мазанка . Галушківка . Друга половина 19-го -ст.

Стодола або клуня — будова для зберігання снопів, сіна, полови тощо, а також для молотьби, віяння. Стодола могла бути одною зі споруд гумна.У західних областях України стодоли могли звати «пелевнями», також так звався сарай для сіна, полови й соломи (варіант — «половня»)

Повітка

Термін «повітка» узагальнює тип споруди з незакритими одною або кількома сторонами, або нещільними стінами. Повітка могла використовуватися як дворова майстерня і господарське приміщення для утримання свійських тварин або зберігання сільськогосподарського реманенту та різного майна. Інша назва таких легких споруд — «ятка» (також так називають і споруду для торгівлі, кіоск) Щодо повітки без стін, даху на стовпах відоме позначення «оборіг», а також діалектне «шо́па», «шіпка», «шіпчина» (від сер.-в.-нім. schopl; ним також називають повітки зі стінами, легкі споруди, хлівці). Вузькі повітки для зберігання кукурудзи в качанах називають кошницями. На російській Півночі «повіть» (рос. поветь, повить, поветка, поветье) — окреме приміщення у рубленій хаті, розташоване над нижнім поверхом з хлівами — у неї заїздили по дерев’яному узвозу. Зараз слово «повітка» вживається рідше, більше поширене — «сарай».

Хлів — будівля для свійської худоби та птиці; критий загін для тварин, утримання яких в будинку неможливо з міркувань гігієни. Така заборона може мати релігійне або забобонне пояснення.

Хлів -мазанка . Галушківка . Друга половина 19-го -ст.

.

Стайня  або конюшня — приміщення для утримування коней.

Тік  — розчищене місце, спеціально підготовлений майданчик надворі або в приміщенні для молотьби, очищення і просушування зерна.

Половник — місце, куди зсипають полову; засік для полови. Треба було повитрясати приколотки, поскладати їх на купу, попідмітати вимолочене зерно, повиносити трину до половника.

Полова — відходи при обмолочуванні й очищуванні зерна хлібних злаків, льону та деяких інших культур, що використовується переважно як корм для тварин.

Вільна забудова сільского двору. 3-мірна модель сільского двору. Виборний Володимир

3

При вільному типі забудови двору житло та господарські будівлі розміщалися окремо одне від одного. Вільно забудований двір побутував на території всієї України з найдавніших часів. Він відрізнявся простотою та пристосованістю до природно-кліматичних умов України. Відокремлені від житла господарські будівлі, особливо призначені для худоби (стайні, хліви, сажі тощо), забезпечу­вали дотримання елементарних санітарно-гігієнічних норм.

Відомо декілька варіантів вільно забудованого двору. В основу визначення того чи іншого варіанту покладено розташування у дворі житла і господарських будівель. Наприклад» на Гуцульщині був розповсюджений безсистем­ний варіант вільної забудови двору, при якому розміщення господарських споруд відносно житла часто диктувалося умовами гірського рельєфу і не виявляло якоїсь чіткої закономірності, тобто було безсистемним.

При Г-подібному варіанті вільної забудови господарські приміщення розташовувалися під прямим кутом до житла. Побутували також варіантиы при яких усі будівлі розміщали­ся в один або два паралельних ряди. Останній варіант був особливо поширеним: напроти житла (наприклад, ха­та- сіни — комора) розташовувалися в ряд господарські споруди (стодола, хлів, стайня та ін.), які могли бути як окремими, так і частково або повністю зблокованими між собою.

Для заможних верств українського селянства були характер­ними вільно забудовані двори із П-подібним, або периметральним розташуванням житлових та господарських будівель. Вибір того чи іншого варіанту вільно забудованого двору був зумовлений заможністю конкретного господарст­ва  наявністю, землі та господарськими потребами.

Особливість зімкнутого типу забудови двору полягала у тому, що житло та господарські будівлі блокувалися між собою і вкривалися спільним дахом.  Відомо декілька варіантів:

— однорядовий (найбільш поширений),

— Т-подібний

— П- подібний, який зустрічався спорадично у заможних селян. Даний тип найбільш характерний для Карпат,  зокрема західної Бойківщини, східної та центральної Лемківщини, побутував і на Поліссі. Також зрідка траплявся у ряді районів ~ центральної та східної України, однак не утворював там ареалів поширення.

Зімкнутий двір розвинувся зі вільного типу забудови і був пристосований до господарювання у складних природно-кліматичних умовах (важкопрохідні болотяні нетрі Полісся, гірські райони Карпат з суворими  тривалими зимами та великою кількістю опадів тощо). Наприклад, поширений у бойків зімкнутий однорядний двір  («хижа під одним побоєм»), об’єднуючи під Спільним дахом найчастіше хату, сіни, комору, стайню, стодолу та деякі інші приміщення, дозволяв господареві («газді») морозний чи дощовий день виконувати ряд необхідних господарських робіт, зокрема по догляду  за худобою, практично не виходячи зі своєї «хижі».

Із сіней він міг потрапити до стодоли («боїща») чи стайні. Крім того, така компактна забудова двору сприяла утепленню житла та приміщень для худоби. Важливе значення при такому типі забудови мала також економія земельних ділянок, які використовувалися для присадибного господарства.

У дворі замкненого типу житло, господарські при­міщення та міцні високі огорожі, блокуючись між собою, замикали з усіх боків подвір’я в яке можна було потрапити лише через ворота або хвіртку. Зовні такий двір нагадував невелику, але надійну фортецю. Замкнуті двори побутували на Поліссі («підварок»), у високогірних районах Гуцульщини («гражда»), характерні вони і для козацьких хуторів Півдня України.

Замкнений тип свій початок бере із вільно забудованого двору. При його формуванні, крім природно-кліматичних чинників, важливого значення набула розпорошеність у розселенні багатьох поліських і гуцульських сіл та козацьких хуторів. В умовах, коли сусідні господарства чи хутори були розташовані на значній відстані один від одного, такі замкнуті двори-«фортеці» захищали мешканців та худобу не лише від холодних вітрів та атмосферних опадів, а й від хижих звірів та непрошених гостей.

Крім названих -типів забудови, існували ще й перехідні, наприклад, між вільним і зімкненим або вільним і замкне­ним. Це стосується також і варіантів забудови дворів. Певний вплив на забудову двору мало втру­чання у народне сільське будівництво державного за­конодавства. Зокрема, ро­сійські та австро-угорські будівельні закони та інст­рукції XVIII—XIX ст. ре­гламентували місцезнахо­дження на садибі певних
будівель (стодол, клунь), розташування двору щодо дороги або вулиці, вносили певні корективи у народне будівництво. Колективізація і варварське «розселювання» українських селян у ЗО—40-ві роки XX ст. відчутно вплинули на подальше формування садиби і двору. Скорочення обсягів сільськогосподарського виробництва в індивідуальних селянських господарствах зробило непотрібними ряд тради­ційних господарських споруд двору, зокрема численних приміщень для утримання худоби, зберігання та обробки зернових тощо.

На сучасному етапі типи забудови дворів та їх варіанти значною мірою втратили свою локальну специфіку, що зумовлено як соціально-економічними чинниками, так і появою .стандартних, уніфікованих будівельних матеріалів, типових проектів забудови. Це спричинило істотне обмежен­ня народної архітектурної творчості на селі.

Гімн Галушківці

Де степ український гарує

Різнобарв’ям некошених трав,

Під Галушківським небом дивує

Музей – хутір козацьких забав.

Галушківка, Галушківка –

Історія ехом зійшла!

Галушківка, Галушківка –

Тут козацька душа ожила !

Етнічний музей подарує

Українські народні свята:

На Масляну пристрасть вирує,

На Купала – любовні чуття..

Майстер-клас  розкриває секрети

Завитків петриківських красу,

Глиняни вироби – злепи

Задоволення, радість несуть.

Тут серцем-душею  спочинеш,

Українцем побачиш  себе.

До справжньої волі прилинеш

І відчуєш близьке й дороге

Смаковиті пампушки й борщі,

Кулеші, галушки і меди

На хуторі люблять усі,

Приїжджайте частіше сюди!

Галушківка, Галушківка –

Історія ехом зійшла!

Галушківка, Галушківка –

Тут козацька душа ожила !

20.06.20  Екатерина Дика

Уявіть собі катастрофу.

Цивілізації настав кінець. Цього хитромудро складного су­часного світу більше не існує. Не так уже й важливо, чому це сталося. Причиною могли бути свинячий грип, атомна війна, повстання роботів-убивць або нашестя зомбі. А тепер уявіть, що ви — о щасливцю! — стали одним з тих, хто вижив. У вас немає телефона. Та й дзвонити нема кому. Немає інтернету, електрики, пального.

Сорок років тому історик науки Джеймс Берк зобразив цей сценарій у телесеріалі під назвою «Взаємозв’язки» (Connections). Він поставив просте запитання: якби нам довелося починати все спочатку на руїнах сучасного світу, без доступу до життєво важ­ливих сучасних технологій, за що ми бралися б насамперед? Що знадобилося б нам для того, аби вижити самим і не дати згаснути останнім жаринкам цивілізації?

І сам відповів: це плуг — вельми проста технологія, яка, про­те, тягне за собою величезні зміни. Берк мав рацію, адже саме плуг дав стартовий імпульс розвиткові цивілізації. Зрештою саме плуг уможливив сучасну економіку, а отже, і сучасне життя з усі­ма його радощами та прикрощами, а це і задоволення від доброї їжі, якої не бракує, і благословення пити чисту й безпечну воду, і втіха від відеоігор, але також і забруднення повітря та води, шах­райські схеми, нудна робота або ж безробіття.

12 тисяч років тому люди були переважно кочівниками. Полю­ючи на дичину та збираючи дари природи, вони освоїли всі гео­графічні ніші, які тільки могли знайти в цілому світі. Однак у той час світ саме відходив від останнього різкого похолодання : ставало дедалі тепліше й посушливіше. Ті , хто досі промишляв мисливством або збиральництвом на узгір’ях та полонинах, побачили, що рослинність навколо гине, живності меншає. У пошуках води тварини мігрували в долини річок, і люди рушали за ними. Такі процеси відбувалися в різний час у багатьох регіонах: на заході Євразії це було понад її тисяч років тому, в Індії та Китаї — близь­ко ю тисяч років тому, у Центральній Америці та в Андах — понад 8 тисяч років тому. У підсумку це відбувалося майже повсюдно.

У родючих, але обмежених за площею річкових долинах люди шукали інші способи забезпечувати собі прожиток: тут вигідніше було не кочувати в пошуках поживи, а вдатися до дій, що сприя­ли б більш інтенсивному зростанню їстівних рослин. Для цього треба було розпушити верхній шар ґрунту — це збагачувало його поживними речовинами й давало змогу волозі проникати глиб­ше в землю, подалі від палючого сонця. Спершу люди робили це вручну, загостреними палицями, але невдовзі винайшли просте рало, у яке запрягали двох волів. Це знаряддя виявилося напро­чуд ефективним.

Відтоді сільське господарство набирало обертів. То була вже не стихійна альтернатива приреченому кочовому способу життя, а джерело справжнього достатку. Землеробство успішно розвива­лося, як то було, скажімо, 2 тисячі років тому в Римській імперії або 9оо років тому в Китаї за династії Сун; селяни продукували вп’ятеро-вшестеро більше харчів, аніж ті мисливці-збирачі, яким вони прийшли на зміну.

Уявити лишень: тепер одна п’ята суспільства могла вирощу­вати достатньо їжі, щоб прогодувати всіх! Що ж робили чотири п’яті? Ну, тепер вони могли спеціалізуватися в інших галузях: пекти хліб, випалювати цеглу, рубати ліс, споруджувати житла, добувати руду, витоплювати метали, будувати дороги — інакше кажучи, будувати міста, творячи цивілізацію.

Але тут є певний парадокс: збільшення достатку призводить до загострення конкуренції. Коли прості люди господарюють на та­кому рівні, що ледь забезпечують собі прожиток, можновладці не так і багато можуть у них забрати — принаймні якщо хочуть за якийсь час знов прийти й узяти свою частку з наступного вро­жаю. Та що більше харчів виробляють прості люди, то більше можна в них реквізувати. Наслідком наддостатку сільськогоспо­дарських продуктів є поява царів та воїнів, бюрократів та жерців, які можуть розумно організувати суспільство, а можуть просто ледаче жити з чужої праці. У ранніх землеробських суспільствах могла панувати разюча нерівність. Наприклад, Римська імперія, судячи з усього, майже досягла біологічної межі нерівності: якби багатії зосередили у своїх руках хоч трохи більше ресурсів, основ­на маса людей уже голодувала б.

Проте плуг не просто створив передумови для цивілізації — з усіма її благами та нерівністю. Різні типи плуга сприяли форму­ванню різного роду цивілізацій.

Перші найпростіші рала, що ввійшли в ужиток на Близькому Сході, чудово працювали тисячі років — і згодом поширилися на захід, по всьому Середземномор’ю, де вони ідеально надава­лися для обробітку сухого, кам’янистого ґрунту. Та невдовзі ви­найшли зовсім нове знаряддя — полицевий плуг, що з’явився в Китаї понад дві тисячі років тому, а згодом, значно пізніше, і в Європі. Полицевий плуг зрізає довгу й грубу скибу землі й пе­рекидає її⁸. Коли ґрунт сухий, перекидати його навіть шкідливо, адже це збільшує втрати дорогоцінної вологи. Та на родючих, але вологих і глинистих ґрунтах Північної Європи полицевий плуг мав величезні переваги: він поліпшував водовідведення й убивав глибоко закорінені бур’яни, що таким чином перетворювалися з конкурентів культурних рослин на компост.

Із появою полицевого плуга ситуація в Північній Європі, яку природа щедро обдарувала родючими ґрунтами, нарешті діаме­трально змінилася. Якщо раніше сільське господарство розвива­лося тут слабо, то тепер саме на півночі, а не на півдні, збирали найбільші врожаї. Близько тисячі років тому саме завдяки достат­кові, який подарував новий плуг, виникли й невдовзі розквітли північноевропейські міста, що мали вже інакшу соціальну струк­туру, ніж міста на берегах Середземного моря. Рало — знаряд­дя для сухих ґрунтів — потребувало лиш двох тяглових тварин і найкраще підходило для перехресної оранки на полях простої квадратової форми. Відповідно, землеробство було заняттям інди­відуалістичним: для прожиття селянинові досить було мати зем­лю, плуга й двох волів. Натомість полицевий плуг — інструмент для вологих ґрунтів — потребував запрягу з восьми волів, а ще краще — коней. Хто ж мав таке багатство? Крім того, цей плуг найефективніше орав довгі, вузькі смуги землі. Так землеробство ставало справою громадською: людям доводилося спільно вико­ристовувати плуги й тяглову худобу та залагоджувати різноманіт­ні суперечки, що при цьому виникали. Відповідно, вони селилися разом, утворюючи села. Так полицевий плуг сприяв становленню системи феодальних землеволодінь у Північній Європі.

Також плуг змінив і сімейний уклад. Плуг — то важкий інстру­мент, тож оранку розглядали як чоловічу працю. Пшениця та рис потребували значно більше часу на приготування, ніж горіхи чи ягоди, тому жінки дедалі довше куховарили. Дослідження знай­дених у Сирії людських останків, датованих VII тис. до н. е., по­казало, що в тогочасних жінок часто розвивався артрит колінних та гомілковостопних суглобів: очевидно, від тривалого сидіння навколішки й колових рухів тулубом під час перемелювання зер­на жорнами. А оскільки тепер жінкам стало легше вигодовувати немовлят, ніж це було в часи мисливців-збирачів, вони частіше вагітніли.

Перехід від мисливства й збиральництва до землеробства, зу­мовлений появою плуга, міг спричинити зміни й у сексуальній політиці. Тепер земля стала надбанням, яке можна було передати у спадок своїм дітям. А для чоловіків це додаткова причина за­мислитися, чи всі діти справді ваші, адже ваша жінка сама вдома, поки ви працюєте в полях. Що ж вона там робить, коли не меле зерно? Тож є теорія — цілком умоглядна, а проте цікава, — що по­ява плуга призвела до посилення чоловічого контролю над сексу­альною активністю жінок. Якщо це справді наслідок появи плуга, то один із найтривкіших.

Отже, плуг не тільки уможливив більші врожаї. Він змінив геть усе життя людини — тож дехто навіть запитує, чи було винай­дення плуга справді доброю ідеєю. Річ не в тім, що він неефектив­ний, — свою функцію він виконує пречудово. Але він не тільки заклав підвалини цивілізації, а й, судячи з усього, спричинився до утвердження мізогінії та тиранії. Крім того, археологічні знахідки доводять, що здоров’я перші землероби мали значно гірше, аніж їхні предки — мисливці-збирачі. Їхній раціон, в основі якого були рис або пшениця, призводив до дефіциту вітамінів, заліза та біл­ків. Коли десять тисяч років тому людські спільноти переходили від мисливства та збиральництва до землеробства, зріст як чоловіків, так і жінок зменшився в середньому на 15 см. Є чимало свідчень і про те, що давні землероби потерпали від різноманітних хвороб і паразитів, а їхні діти — недоїдали. Джаред Даймонд, автор книж­ки «Зброя, мікроби і харч. Витоки нерівностей між народами», назвав перехід до землеробства «найгіршою помилкою в історії людства».

Можна було б запитати: чому ж тоді землеробство поширило­ся так швидко? Ми вже знаємо відповідь на це запитання: над­лишок харчів уможливив зростання населення та спеціалізацію членів суспільства: появу будівничих, жерців, ремісників, а також і професійних воїнів. А професійна армія — хай навіть із мирша­веньких солдатів — була досить потужною силою, щоб прогна­ти позосталі племена мисливців та збирачів з усіх своїх земель, окрім хіба що найдальших закутків. Але навіть там ті нечисленні кочові племена, що збереглися до наших часів, мають порівняно здоровий раціон харчування, в основі якого різноманітні горіхи, ягоди, дичина. Коли одного бушмена з пустелі Калахарі запитали, чому його плем’я не бере прикладу із сусідів і не вчиться орати землю, він відказав: «А навіщо воно нам, коли у світі так багато горіхів монґонґо?».

Тож якби ви були одним із небагатьох, хто пережив кінець ци­вілізації, — чи хотіли б ви повторно винайти плуг, щоб почати все заново? Чи, може, задовольнімося горіхами монґонґо?

Джерело : Тім Гарфорд «Речі, які змінили світ», Наш формат, Київ. 2018