Млинарство в Україні тісно пов’язане з розвитком землеробства, і відповідно осілим способом життя. Отже за цими означеннями може бути віднесене до визначальних атрибутивних рис української етно­культури. Разом із самим землеробством, млинарство складає константу української етнічності. Обробка зернових культур розпочалася від часу появи й поши­рення землеробства на українських землях. Зародив­шись як традиційний вид господарчої діяльності українців, млинарство з часом перетворилось у одну з найважливіших галузей харчової промисловості, яка переробляє зерно на борошно та крупи. Іншою етно- формуючою складовою була щільна присутність мли­нарських атрибутів у духовному світі українців, їхніх міфологічних уявленнях, фольклорі тощо.

Найрізноманітніші історичні джерела містять ін­формацію про розвиток млинарства на українських землях починаючи від середньовіччя і завершуючи добою трансформації традиційного суспільства у мо­дерне. Проте, саме у частині аналізу писемних джерел є чимало слабких місць і неясностей. Так, і до тепер не має достовірних даних про фіксацію на письмі пер­ших відомостей про появу млинарських споруд в Україні. Фактично джерела до ХУІ ст. не містять ясної і достовірної інформації про це. Хоча, навіть у давньоруських літописах можна віднайти опосеред­ковані свідчення існування млинарського промислу. До них можна віднести, згадані у тексті, який стосу­ється середини ХІІІ ст., назви міст (город Мельниця, Мельник), або вимірювання кіль­кості зерна у цебрах (мірках).

Універсали українських гетьманів, ділова доку­ментація Гетьманщини налічують чимало даних про надання права власності на млини, їхню локалізацію, особливості розрахунку за помол зерна, судові справи тощо .

Кінець ХУІІІ ст. дає вже доволі об’ємну писемну джерельну базу, яка засвідчує кількість млинів у різ­них регіонах України, їхні різновиди тощо.

Для ХІХ — початку ХХ ст. маємо вже масові най­різноманітніші писемні документи, які свідчать про бурхливе зростання млинарства в Україні.

Важливу інформацію про млинарство також можна знайти у пам’ятках усної народної творчості

Класифікація і типологія вітряків також може вва­жатися важливим напрямком сучасного студіювання. Як відомо, за конструктивно-технічними особливо­стями вітряки прийнято поділяти на стовпові (стриж­неві) та шатрові (баштові).

Перші переважали у всіх регіонах У країни. Корпус стовпового вітряка разом з механізмом для обмолоту, валом і крилами встановлювався на нерухомій зруб­ній чи мурованій основі — стільці й повертався на­вколо масивного стовпа, глибоко закопаного або закріпленого на стійкій хрестовині. Як певний різно­вид стовпових вітряків виокремлюють козлові, поши­рені на Правобережному Поліссі. На відміну од стовпових (німецьких) корпус шатрових (голланд­ських) вітряків не рухався; повертався лише дах (шатро) споруди разом з крилами і валом. Корпус та­кого вітряка, восьмигранний або круглий у плані, зву­жувався догори, що надавало більшої стійкості млинарській споруді. На Поліссі в минулому були по­ширені й вежоподібні вітряки з вертикальними сті­нами. Частина дослідників вважає їх більш давнім видом вітряка шатрового типу — кругляком.

Крім того, С.Таранушенко, посилаючись на за­писки В.Зуєва, називає ще один, напевне найбільш ар­хаїчний тип вітряків — нерухомі, які могли працювати лише за умови потрапляння під потік вітру певного напрямку.

Досить своєрідним типом вітряків можна вважати механізми з внутрішніми крилами. Відповідно до бу­дівельних матеріалів, у різних історико-етнографічних районах У країни стіни корпусу вітряка будувалися як зрубної, так і каркасної конструкції. В українському Степу їх нерідко мурували з каменю. Корпус вітряка був одно- чи двоповерховим. Дахи покривали соло­мою, ґонтом, драницею, а на зламі ХІХ-ХХ ст. і мета­левою бляхою. Вітряки мали чотири, шість або й вісім крил, які від вітру обертали горизонтальний вал. На валу закріплювалося велике дерев’яне “палечне” ко­лесо-шестерня з передачею на “баклушу” — верти­кальну шестерню, насаджену на веретено, яке закінчувалося роздвоєнням, що вставлялося в “порт лицю” і обертало верхній камінь. Існували спеціальні просторої для регулювання швидкості обертання ка­менів (у межах 60-100 обертів на хвилину). Щілина між каменями, від якої залежала кондиція борошна, регулювалася важелем із гвинтом. Над жорнами вста­новлювали кіш, куди засипали зерно, під кошем — лоток з “коником”, який вібрував, ударяючись об грані веретена. З лотка зерно сипалося в отвір верхнього ка­меня. За допомогою підйому чи опускання лотка, ре­гулювали кількість зерна, що сипалося в жорна. Для регулювання обертів крил використовували гальмо. “Робочим” для вітряка вважався вітер у діапазоні 3,6-8,5 м/с. Часто, крім жорен, у вітряках встановлю­вали ступи.

Незважаючи на однотипність механізму й прин­ципу його дії, у різних історико-етнографічних регіо­нах вітряки різнилися особливостями їхнього архітектурного вирішення. За спостереженням С.Та- ранушенка найдавніші реліктові архітектурні форми вітряків були запозичені з чотири- або восьмикутних оборонних башт дерев’яних замків чи монастирів. Всього у своїй статті він охарактеризував п’ять регіо­нальних типів вітряків. Сучасні дослідники значно розширюють цю класифікацію. Проте й на нинішній час, не маємо ‘її більш-менш усталеного вигляду.

Отже вітряки мають досліджуватися як своєрідна галузь народної монументальної архітектури.

Крім того, вітряки відігравали важливу роль в за­будові сільських поселень, визначали їхнє архітек­турне обличчя, формували краєвид українського села. Певним чином вітряк, поряд з “білою хатою у вишне­вому саду” та тополею, став найбільш поширеним сте­реотипним уявленням про типовий український ландшафт. Вітряки створювали особливий колорит українських сіл, польових доріг. Біля них подорожні відпочивали, по них відмірювали дорогу.

Зрозуміло, що найбільша кількість млинів перебувала у власності великих землевласни- ків-магнатів (наприклад, Ярема Вишневецький мав понад 420 млинових кіл).

Доволі розповсюдженою була оренда та суборенда млинів. Особливо поширеним це явище було у королів- щинах, де орендарями зазвичай і були шляхтичі. Вони ж в свою чергу мали суборендарів з числа міщан або селян, які професійно займалися млинарським про­мислом. Доволі часто оренда мала спадковий характер.

З другої половини XVII ст. до володіння млинами долучається козацька старшина (березневі статті 1654 р., універсали гетьманів з пожалуванням млинів “для прокормления”). У цьому сенсі доволі показовою була ситуація, зафіксована у переписних книгах Ста- родубського полку за 1666 р. Тут зафіксовано, що понад 64% млинів належали міщанам, 18% — козакам, 10% — монастирям, понад 3% — селянам, понад 2% — ра­тушам тощо. Отже, О.Компан робила висновок, що на Лівобережжі у другій половині XVII ст. міщанам на­лежала керівна і основна роль у розвитку млинарства .

У XIX ст., особливо після скасування кріпацтва зростає кількість млинів, які перебували у власності селянства. З’являються і нові форми

власності — коо­перативні, у складчину тощо.

За матеріалами :

Віталій Масненко, д.і.н.

Черкаський національний університет ім. Богдана Хмельницького м. Черкаси

МЛИНАРСТВО, МЛИНИ, МЕЛЬНИКИ У ЧАСОПРОСТОРІ УКРАЇНСЬКОЇ ТРАДИЦІЙНОЇ ЕТНОКУЛЬТУРИ: ПЕРСПЕКТИВИ ДЛЯ ДОСЛІДЖЕННЯ

УКРАЇНСЬКИЙ МЛИНОЛОГІЧНИЙ АЛЬМАНАХ

історія, етнографія, культура

Науковий ілюстрований журнал Української Млинологічної Асоціації СПЕЦВИПУСК, 2014 Приватного історико-етнографічного музея “Козацькі землі України”