История Украины

На берегах Протовчі. Фрагмент сьомий

В 1744 р. виникло питання про скорочення кількості укріплень на Нижньому Дніпрі. Після розгляду цього питання Військовою Колегією було визначено: «крепость Ново-Сеченскую, ретраншементы: Каменской, Старо-Самарской, редуты: Кайдацкой, Сакольской содержать малыми замками (займати тільки внутрішні укріплення, що знаходилися в ретраншементах, так звані «редюіти», або як тоді називали «замки»), пока артиллерия и припасы будут из них вывезены. Ретраншементы: Усть – Самарський и Биркутский, за неудобностию, вовсе оставить и имеющуюся в них артиллерию в назначенное к содержанию место вывесть (в Стару Січ)». Але в повній мірі це розпорядження виконане не було, як свідчать про це наведені нижче документи, які розкривають цікаві факти про взаємини між запорожцями, гетьманцями та російськими вояками в питаннях місцевого природокористування. Знайшов їх, опрацював і узагальнив дніпропетровський історик О. Д. Сухомлин. Стосуються вони переважно подій , які відбувалися у Протовчанській паланці у часи російсько-турецької війни 1768-1774 рр.

Протовчанська паланка була утворена у 1766 р. шляхом виокремлення північно-західної частини Самарської паланки, передусім, у зв’язку зі стрімким збільшенням населення. Паланка була найменшою за площею (близько 3734 км2, за підрахунками О. Л. Олійника) та найбільш щільно заселеною, у 1770 р. в ній нараховувалося 1100 зимівників та 8 великих сіл. Тобто, на 1 зимівник припадало 3,4 км . На 1775 р., за припущенням О. Л. Олійника, кількість зимівників могла досягти 1440. Керуючись розрахунками цього науковця, загальну кількість мешканців паланки на 1770 р. можна приблизно визначити у 14-16 тис. осіб. Територія Протовчанської паланки з півдня та південного заходу обмежувалася Дніпром, що був кордоном з Кодацькою паланкою, з півночі та північного заходу — Оріллю, на сході вона межувала з Орільською та Самарською паланками, приблизно цю межу можна окреслити лінією Бабайківка — ж/м Фрунзенський на території сучасного м. Дніпропетровська. За Оріллю сусідом Протовчанської паланки був Донецький пікінерний полк — військове поселення, сформоване з поорільських сотень Полтавського полку (Білицька, Нехворощанська, Китайгородська, Маяцька) та 5 фортець Української лінії.

Карта 1754 року (фрагмент)

Карта 1754 року (фрагмент)

На берегах Протовчі. Фрагмент шостий

Російсько-турецька війна 1735-1739 рр. не пройшла осторонь Приорілля. Вже в 1735 р. вздовж Протовчі пройшла до Криму Дніпровська армія генерала Леонтьєва – від Переволочної на Богородичне і далі на південь. Наступного року від Царичанки рушила армія Мініха. Зрозуміло, що мешканцям тогочасної Самарської паланки прийшлося витримати всі неприємності, пов’язані із рухом величезних військових мас.
Проте десь на початок 1740-х рр. ситуація трохи виправилася – більша частина запорозького козацтва воювала, решта – залюднювала свої старовинні займища і осередки. Вже до кінця 1740-х рр. обабіч Протовчі стояло, щонайменше, 20 зимівників і 5 сіл, а в Шульгівці в 1745 р. стояла дерев’яна церква в ім’я Успіння Пресвятої Богородиці.
З цього часу і до кінця існування Запорозької січі найпоширенішим видом поселення, характерним для Запорожжя, був саме зимівник – малодворове поселення, адміністративно-територіально підпорядковане селу, або містечку Запорозьких Вольностей. Більшість зимівників знаходилися в усті балок (байраків), які виходили до води, або мали свої природні джерела, а також поблизу гирл невеликих приток. Запорожці називали свої помешкання шалаші, бурдюги, зимівники, хутора. Кожен з цих термінів підкреслює тип житла і форму власності. Приблизно в ці роки і виникає хутір Галушківка.

Зимівники і села на 1751 рік

Зимівники і села на 1751 рік

На берегах Протовчі. Фрагмент п*ятий

Поразка Війська Запорозького у Полтавській битві надовго змінила історію регіону. Після Прутської угоди 1711 р. та Константинопольского миру 1712 р. Російська імперія та Гетьманщина вивели свої війська та адміністрації з території аж до самої Орілі, при цьому було застережене право запорожців користуватися цими землями. Та якщо козацтво на території Самарі-Богородицької фортеці почувалося ще краще, ніж до того, то навколо сучасної Петриківки ситуація була зовсім іншою. Через те, що згідно з наказами Петра І запорожці на землі, підконтрольні Гетьманщині, не допускалися, Приорілля почало дуже обережно залюднюватися вихідцями з Полтавського полку. Особливо активно в цьому напрямку діяли китайгородці. А в 1717–1718 рр. до цього процесу долучився і миргородський полковник Данило Апостол, який оселив в урочищі Могильові сотню козаків-втікачів з Правобережної України (каплицю тут поставили вже в 1720 р.)
Повернення Війська Запорозького низового на свої землі з еміграції викликало численні суперечки щодо права власності і користування угіддями. З одного боку козаки почали відновлювати старі і створювати нові зимівники й села. З іншого – мешканці й очільники китайгородської та царичанської сотень не бажали втрачати своє майно. Крім того, між Дніпром і Протовчею росіяни заснували низку редутів від Орілі до Самари – Романовський, Сокольський, Терлимський, Протолчанський, Койдацький (навпроти Нового Кодака) та Миколаївський, а також Биркуцький ретраншемент, який знаходився неподалік від сучасної Галушківки.

Козацька церква. Малюнок-реконструкція О.Харлана

Козацька церква. Малюнок-реконструкція О.Харлана

На берегах Протовчі. Фрагмент четвертий

В середині цього століття межиріччя Орілі й Самари рясніють тимчасовими «уходами» київських і черкаських козаків, цехів й монастирів, а з початку XVII ст. тут з’являється значна кількість невеликих, але численних хуторів. Життя їх було коротким – саме тоді народилася народна приказка «не будуй світлиці на границі». Та про їх існування свідчать численні знахідки російських і польських монет цього періоду.
Відносно спокійним був кінець XVII ст. Розумна господарська діяльність гетьмана Івана Мазепи, будівництво Богородицької фортеці на Самарі, яка прикрила з півдня Приорілля від татарських нападів, сприяли залюдненню цих земель. Тим більше, що, як видно з листа Петрика (Петра Іваненка) до запорожців на початку 1690-х рр., «… как уже в Орлике городе и на Самаре в двух городах москалей посадили, а в э складавто лето над Днепром в Протовче и на Самаре в нескольких местах города чинить имела» – тобто і на річці Протовч з’явилося російське укріплення. Хоч при цьому мешканці запорозьких вольностей, а також сотники Царичанський і Китайгородський скаржилися на численні утиски від російських кур’єрів, які забезпечували зв’язок із гарнізоном Новобогородицької фортеці й інших російських укріплень.
Та як би там не було, за свідченнями церковних і світських джерел, вже у 1706 р. існує с. Личкове, в 1707 році урочище Чаплинка знаходиться у переліку населених місцевостей запорозького козацтва, у 1711 р. село Шульгівка (Шелюгівка) вперше з’являється на російських картах.

Торгівельна пломба 1524 р. з козацької Самарі

Торгівельна пломба 1524 р. з козацької Самарі

На берегах Протовчі. Фрагмент третій

Та визволення Приорілля від татар і втягнення його в підпорядкування Великому князівству Литовському було короткочасне. Наступники Вітовта Казимир і Олександр не змогли зберегти недоторканими державні кордони і самі пропонували Менглі-Гірею платити данину. А в другій половині XV століття почалися нищівні татарські напади на українські землі. З 1447 по 1550 рр. літописи зафіксували 41 напад, 1550–1650 рр. – 21 напад, 1650–1700 рр. – 42 напади; причому частина з них проходила саме через Орільсько-Самарське межиріччя.

Та незважаючи на це землі, багаті на звіра, дичину й рибу, залюднювалися. З початку XVI ст. починає існувати козацьке поселення Самарь. Десь у 1540 р., як свідчить Ж.-Б. Шерер, польський король Сигізмунд, винагороджуючи козаків за службу, віддав їм землі обабіч від порогів у вічне користування за умови, що ті відбиватимуть напади турок і татар. Те, що ці землі ставали козацькою вотчиною, підтверджує і датоване 1563 р. повідомлення про те, що частина козаків під керівництвом Андрія Ляха по смерті Дмитра Вишневецького-Байди спустилася до річки Самари і тут нападала на російських і кримських гінців, а також на турецьких і татарських купців, які зазвичай їздили з послами до Москви і назад у Крим.

Існують і пізніші писемні свідчення. Так польський хроніст Бартош Папроцький описав історію Кшиштофа Зборовського, шляхтича, який став запорозьким гетьманом в 1580-х рр. За словами Папроцького, Зборовський пішов з Канева на низ Дніпра і від річки Псла попрямував «до … річки Самари. Там він знайшов 200 річкових козаків, які промишляють тільки звіра й рибу, здобуваючи їх іншим людям на їжу».БФ 15-16

На берегах Протовчі. Фрагмент другий

Після татаро-монгольської навали південні землі давньоруської держави, кордони яких сягали Орілі (цю річку русичі називали Угол) спорожніли. Деякі слов’янські поселення, які обслуговували переправи, вціліли, а їх населення змішувалося з ординцями. Та з другої половини ХІІІ століття осіле життя почало відновлюватись на головних торгівельних шляхах. На колишніх руських землях поступово наставала стабільність під владою Золотої Орди.
Проте боротьба за владу серед ординців, в яку активно втрутилося Велике князівство Литовське, порушила удаваний спокій в Приоріллі. Достовірних свідчень про це не маємо, але бачимо що відбувалося трошки нижче по Дніпру – при гирлі Самари. Там, на лівому березі річки біля сучасної затоки Ігрень-Підкова, стояло слов’янське місто, яке не тільки вціліло під час бойових дій, а й продовжувало розвиватися. Але саме в ці часи його населення почало поступово перебиратися на правий берег, до сучасного селища Шевченко, про що свідчать знахідки золотоординських монет кінця XIV – початку XV ст.
Це був період, коли Великий князь Вітовт вдало продовжував боротьбу своїх попередників (Гедиміна й Ольгерда) за приєднання до Литви руських земель. Є припущення що на високій горі Калитві між Китайгородом і Царичанкою знаходилося литовське укріплення, від чого й походить сучасна назва гори (Cala + Litwa = Литовський замок). Вітовтові також належить перша спроба на державному рівні відновити населення Степової України, яке зазнало певних змін в результаті монголо-татарської навали й панування у степу татар. За наказом великого князя біля нових твердинь селилися різні категорії людей, основним обов’язком яких було несення військової служби. Серед них переважали служилі бояри й підлеглі Литві татари.litovskoe 0009 0010

На берегах Протовчі

Окресности хутора Галушковка р. Орель

Фрагмент Перший

 

На старовинному Брилевому шляху неподалік від колишньої річки Протовч між невеликими сучасними селами Гречане та Сотницьке поблизу загальновідомої своїми розписами Петриківки заховався затишний та гостинний хутір Галушківка.
Історики не можуть сказати зараз – коли саме виникло це козацько-селянське поселення, бо біля нього не відбувалося визначних історичних подій, звідси не походили визначні діячі від політики, армії чи науки. Але тут жили і продовжують жити нащадки козаків і селян, які в усі часи створювали добробут країни і нації, які і є справжньою «сіллю землі»…

Люди жили тут здавна. Археологи повідомляють, що біля Шульгівки, Сорочиного, Гречаного та Іванівки збереглися рештки поселень доби неоліту-бронзи (IV–III тис. до н. е.) та слов’ян VI–VIII ст. Є численні свідчення про знахідки в Приоріллі золотих, срібних і бронзових монет римських імператорів Марка Аврелія, Антонія Пія, Траяна, Адріана та інших. Сотні ж великих й маленьких курганів навколо нагадують про скіфів, сарматів та кочівників Х–ХІІІ ст. А нещодавно мешканцем села Іванівка було знайдено бронзового хрестика часів Київської Русі. До середини ХІІІ століття ці місця належали уличам, хоча їх селища руйнувалися дружинами київських князів.