Російсько-турецька війна 1735-1739 рр. не пройшла осторонь Приорілля. Вже в 1735 р. вздовж Протовчі пройшла до Криму Дніпровська армія генерала Леонтьєва – від Переволочної на Богородичне і далі на південь. Наступного року від Царичанки рушила армія Мініха. Зрозуміло, що мешканцям тогочасної Самарської паланки прийшлося витримати всі неприємності, пов’язані із рухом величезних військових мас.
Проте десь на початок 1740-х рр. ситуація трохи виправилася – більша частина запорозького козацтва воювала, решта – залюднювала свої старовинні займища і осередки. Вже до кінця 1740-х рр. обабіч Протовчі стояло, щонайменше, 20 зимівників і 5 сіл, а в Шульгівці в 1745 р. стояла дерев’яна церква в ім’я Успіння Пресвятої Богородиці.
З цього часу і до кінця існування Запорозької січі найпоширенішим видом поселення, характерним для Запорожжя, був саме зимівник – малодворове поселення, адміністративно-територіально підпорядковане селу, або містечку Запорозьких Вольностей. Більшість зимівників знаходилися в усті балок (байраків), які виходили до води, або мали свої природні джерела, а також поблизу гирл невеликих приток. Запорожці називали свої помешкання шалаші, бурдюги, зимівники, хутора. Кожен з цих термінів підкреслює тип житла і форму власності. Приблизно в ці роки і виникає хутір Галушківка.

Зимівники і села на 1751 рік

Поразка Війська Запорозького у Полтавській битві надовго змінила історію регіону. Після Прутської угоди 1711 р. та Константинопольского миру 1712 р. Російська імперія та Гетьманщина вивели свої війська та адміністрації з території аж до самої Орілі, при цьому було застережене право запорожців користуватися цими землями. Та якщо козацтво на території Самарі-Богородицької фортеці почувалося ще краще, ніж до того, то навколо сучасної Петриківки ситуація була зовсім іншою. Через те, що згідно з наказами Петра І запорожці на землі, підконтрольні Гетьманщині, не допускалися, Приорілля почало дуже обережно залюднюватися вихідцями з Полтавського полку. Особливо активно в цьому напрямку діяли китайгородці. А в 1717–1718 рр. до цього процесу долучився і миргородський полковник Данило Апостол, який оселив в урочищі Могильові сотню козаків-втікачів з Правобережної України (каплицю тут поставили вже в 1720 р.)
Повернення Війська Запорозького низового на свої землі з еміграції викликало численні суперечки щодо права власності і користування угіддями. З одного боку козаки почали відновлювати старі і створювати нові зимівники й села. З іншого – мешканці й очільники китайгородської та царичанської сотень не бажали втрачати своє майно. Крім того, між Дніпром і Протовчею росіяни заснували низку редутів від Орілі до Самари – Романовський, Сокольський, Терлимський, Протолчанський, Койдацький (навпроти Нового Кодака) та Миколаївський, а також Биркуцький ретраншемент, який знаходився неподалік від сучасної Галушківки.

Козацька церква. Малюнок-реконструкція О.Харлана

В середині цього століття межиріччя Орілі й Самари рясніють тимчасовими «уходами» київських і черкаських козаків, цехів й монастирів, а з початку XVII ст. тут з’являється значна кількість невеликих, але численних хуторів. Життя їх було коротким – саме тоді народилася народна приказка «не будуй світлиці на границі». Та про їх існування свідчать численні знахідки російських і польських монет цього періоду.
Відносно спокійним був кінець XVII ст. Розумна господарська діяльність гетьмана Івана Мазепи, будівництво Богородицької фортеці на Самарі, яка прикрила з півдня Приорілля від татарських нападів, сприяли залюдненню цих земель. Тим більше, що, як видно з листа Петрика (Петра Іваненка) до запорожців на початку 1690-х рр., «… как уже в Орлике городе и на Самаре в двух городах москалей посадили, а в э складавто лето над Днепром в Протовче и на Самаре в нескольких местах города чинить имела» – тобто і на річці Протовч з’явилося російське укріплення. Хоч при цьому мешканці запорозьких вольностей, а також сотники Царичанський і Китайгородський скаржилися на численні утиски від російських кур’єрів, які забезпечували зв’язок із гарнізоном Новобогородицької фортеці й інших російських укріплень.
Та як би там не було, за свідченнями церковних і світських джерел, вже у 1706 р. існує с. Личкове, в 1707 році урочище Чаплинка знаходиться у переліку населених місцевостей запорозького козацтва, у 1711 р. село Шульгівка (Шелюгівка) вперше з’являється на російських картах.

Торгівельна пломба 1524 р. з козацької Самарі

Та визволення Приорілля від татар і втягнення його в підпорядкування Великому князівству Литовському було короткочасне. Наступники Вітовта Казимир і Олександр не змогли зберегти недоторканими державні кордони і самі пропонували Менглі-Гірею платити данину. А в другій половині XV століття почалися нищівні татарські напади на українські землі. З 1447 по 1550 рр. літописи зафіксували 41 напад, 1550–1650 рр. – 21 напад, 1650–1700 рр. – 42 напади; причому частина з них проходила саме через Орільсько-Самарське межиріччя.

Та незважаючи на це землі, багаті на звіра, дичину й рибу, залюднювалися. З початку XVI ст. починає існувати козацьке поселення Самарь. Десь у 1540 р., як свідчить Ж.-Б. Шерер, польський король Сигізмунд, винагороджуючи козаків за службу, віддав їм землі обабіч від порогів у вічне користування за умови, що ті відбиватимуть напади турок і татар. Те, що ці землі ставали козацькою вотчиною, підтверджує і датоване 1563 р. повідомлення про те, що частина козаків під керівництвом Андрія Ляха по смерті Дмитра Вишневецького-Байди спустилася до річки Самари і тут нападала на російських і кримських гінців, а також на турецьких і татарських купців, які зазвичай їздили з послами до Москви і назад у Крим.

Існують і пізніші писемні свідчення. Так польський хроніст Бартош Папроцький описав історію Кшиштофа Зборовського, шляхтича, який став запорозьким гетьманом в 1580-х рр. За словами Папроцького, Зборовський пішов з Канева на низ Дніпра і від річки Псла попрямував «до … річки Самари. Там він знайшов 200 річкових козаків, які промишляють тільки звіра й рибу, здобуваючи їх іншим людям на їжу».

Після татаро-монгольської навали південні землі давньоруської держави, кордони яких сягали Орілі (цю річку русичі називали Угол) спорожніли. Деякі слов’янські поселення, які обслуговували переправи, вціліли, а їх населення змішувалося з ординцями. Та з другої половини ХІІІ століття осіле життя почало відновлюватись на головних торгівельних шляхах. На колишніх руських землях поступово наставала стабільність під владою Золотої Орди.
Проте боротьба за владу серед ординців, в яку активно втрутилося Велике князівство Литовське, порушила удаваний спокій в Приоріллі. Достовірних свідчень про це не маємо, але бачимо що відбувалося трошки нижче по Дніпру – при гирлі Самари. Там, на лівому березі річки біля сучасної затоки Ігрень-Підкова, стояло слов’янське місто, яке не тільки вціліло під час бойових дій, а й продовжувало розвиватися. Але саме в ці часи його населення почало поступово перебиратися на правий берег, до сучасного селища Шевченко, про що свідчать знахідки золотоординських монет кінця XIV – початку XV ст.
Це був період, коли Великий князь Вітовт вдало продовжував боротьбу своїх попередників (Гедиміна й Ольгерда) за приєднання до Литви руських земель. Є припущення що на високій горі Калитві між Китайгородом і Царичанкою знаходилося литовське укріплення, від чого й походить сучасна назва гори (Cala + Litwa = Литовський замок). Вітовтові також належить перша спроба на державному рівні відновити населення Степової України, яке зазнало певних змін в результаті монголо-татарської навали й панування у степу татар. За наказом великого князя біля нових твердинь селилися різні категорії людей, основним обов’язком яких було несення військової служби. Серед них переважали служилі бояри й підлеглі Литві татари.