Зрозуміло, що поміщики намагалися переманити до своїх поселень якнайбільше людей. Для цього переселенцям надавалися пільги, будувалися церкви. В селі Єлизаветівка, яку отримав бригадир Яків Завадовський, церква з’явилася у 1776 р. в ім’я Покрова пресвятої Богородиці, до неї ходили віруючі з Курилівки й Сотницького. Того ж року побудували Святоуспенську церкву в Шульгівці, молилися в ній також віруючі з невеликих сіл Плавещини, Михайлівки, Дрюківки, Лентьєвки й Суддівки. В Пісках, що стали належати поручику Миколі Черткову церкву в ім’я святого Миколи звели у 1778 році, в Чаплинці – Святопокровську церкву збудували в 1786 р. В Іванівці коштом поміщика Івана Миргородського в 1798 р. в ім’я Вознесіння Господнього. До кінця XVIII століття всі землі Приорілля були розділені, а з десятків зимівників вздовж Протовчі на кінець Генерального межування початку ХІХ ст. залишилися лічені одиниці, які до 1850-х рр. згрупувалися в Протовчанські хутори, Гречані, Проданівські, Галушківку та інші. В 1848 році околиці Петриківки вразила страшна посуха, яка знищила всі посіви. Багато людей тоді загинули від голоду.

Околиці Петриківки на почтаку ХІХ ст.

Після ліквідації Січі якийсь час нічого не змінювалось, тільки замість паланок з’явилися повіти та розпочався перепис населення. Головним напрямком діяльності місцевої влади стало «створення» державних військових слобод. В Приоріллі однією з перших такою стала саме Петриківка і Чаплинка. Разом з цим почався процес широкомасштабної роздачі земель, а з 1779 – ліквідація зимівників. Тоді новоросійський губернатор М. Язиков наказує сповістити всих зимівчан, старшин і козаків про обов’язкове переселення з зимівників у міста, містечка й слободи. Козакам дозволялося зберегти свої зимівники як хутори для утримання худоби за умови, що в містах або слободах ними буде побудований згідно з планом будинок. Виконання наказу затягувалось, але на середину 80-х років XVIII століття зимівники запорожців перетворилися на слобідські хутори.

Разом з цим, через брак земель і поширення, як пише В. Козирєв, кругової відповідальності за сплату поземельного, слобідські громади починають змагання за ліквідацію хуторів. Подібне відбувається і в поміщицьких селищах. Як наслідок, величезна кількість хуторів-зимівників зникає. У 1780-х рр. починається наступ поміщицького землеволодіння на державні слободи.

Шматочок Петриківщини в тодішньому Олексопольському повіті 1795 рік

У 1770-х рр. паланка посідає третє місце за кількістю оброблюваної землі. На території паланки – 78 шинків (в Кодацькій – 74, в Самарській – 83). В ці ж роки. тільки в селах паланки (без зимівників) нараховувалось 895 голів коней, 5335 голів рогатої худоби та 13686 голів овець. В 1773 р. засновується церква в Бабайківці на Протовчах в імя святителя Христового Миколи, у 1775 році в Петриківці з’являється перша церква, перенесена Святогеоргіївська з Курилівки. Хоч тут і мешкало на той час понад 2400 осіб, та чомусь до того часу свого храму люди так і не збудували. В тому ж році, за активної фундаторської підтримки Сидора Білого в Могилеві освятили і відкрили для богослужіння церкву в ім’я Воскресіння Господнього.
В ці роки Петриківка стає важливим торгівельним центром Протовчанської паланки. Тричі на рік тут збирався ярмарок. Великим попитом у покупців користувалися вироби народних промислів – петриківські мальовані скрині, прикрашені барвистим розписом, килими, рядна, сукна. Напередодні скасування Запорозької Січі до Петриківки було переведене управління Протовчанської паланки, у селі розмістили невеликий гарнізон. Після скасування паланкового устрою сюди перевели Херсонський пікінерський полк, сформований з колишніх запорозьких козаків. У 1784 р. в селі проживало 2457 мешканців, які володіли 18105 десятин ріллі, 1850 десятин сіножатей та 45 десятин лісових угідь.

Шматочок Петриківщини у Новомосковському повіті 1795 р.

В 1753 р. розбійники пограбували хутір П.Семенова на Протовчі і забрали коней. Сотник звертався до Кодацької паланки з проханням шукати злодіїв. Схожа ситуація повторилася в ніч з 2 на 3 лютого 1754 р., коли троє невідомих напали на інший хутір Семенова і взяли 3 коней. По снігу переслідувачам вдалося відстежити тясьму, яка через Бригадирівку і Дніпро привела до Кам’янського. Там коней заховали десь на базарі. Проте подальші пошуки були паралізовані кодацьким полковником, який знаходився у Кам’янському і зупинив переслідувачів. Він не бачив підстави обшукувати весь базар.
Схожі непорозуміння мали запорожці і з іншими мешканцями цієї сотні Полтавського полку, про які писав О. А. Репан. Січ уважала своїм північним кордоном на Лівобережжі Оріль. Проте китайгородські мешканці засновували хутори на південь від Української лінії, також уважаючи цю землю своєю. Січовики діяли в схожий із старосамарською ситуацією спосіб. Вони перешкоджали мешканцям хуторів господарювати. Промовистим є випадок у березні 1754 р., коли, за інформацією Генеральної військової канцелярії, команди осавула Кодацької паланки і самарського полковника із прапором, озброєні списами і келепами напали на китайгородські хутори, били людей і забрали ягнят. Кіш, вимушений розслідувати інцидент, розібрався швидко і «справедливо». З’ясувалося, що наїзд людям привидівся, а кодацька і самарська команди розшукували розбійників. Січовики натрапили в запорозькому степу (це твердження є ключовим) на китайгородців, які добровільно заплатили низовикам за використання степу. В хуторах, на думку Коша, відбулося те саме – добровільна передача ягнят за право господарювати на запорозьких землях.
Активну участь брала кодацька паланкова старшина в конфлікті навколо слобід Бригадирівка і Ревунівка. Бригадирівку осадив комендант Первеволочни бригадир Данило Апачинін у 1742 р. Вийшов сенатський указ із забороною такого осадництва, але Бригадирівка вже існувала і стала яблуком розбрату між Гетьманщиною і Кошем. Так само конфлікт кипів навколо Ревунівки – слободи, що з’явилася на базі Биркутського редуту під час війни 1735-1739 рр. У 1744 р. ці слободи приписали до Орлицької сотні Полтавського полку, але Кіш мав іншу думку. Кодацький полковник Пархом Чорний та осавул Мартин Сердечний у травні 1751 р. силою привели мешканців Бригадирівки в підданство Війську. Спроба урядників з Гетьманщини зібрати податкові недоїмки провалилася – мешканці заявили, що їх слобода «тягнет подати до паланки Кодацкой». У 1754 р. Січ наказала кодацькому полковнику Ф.Іванову не заважати чиновникам з Орлицької сотні, але належність цих поселень до Гетьманщини Кіш уважав неможливим. У такому разі слободи мали бути зруйновані, а люди розігнані. Мешканці Бригадирівки і Ревунівки чудово знали про це, та й підданство Січі було менш обтяжливим. Тому спроба Полтавського полку зробити в слободах перепис наразилася на опір населення. Люди заявили, що вони належать до Самарської паланки і полковник наказав про появу будь-якої воєнної команди, як от переписної, негайно повідомляти йому та «…на ту сторону Днепра в Кодак».

Присамар*я у середині XVIII ст.

Створенню Протовчанської паланки передувала довготривала боротьба запорозького козацтва за знищення на землях Війська запорозького поселень, які не визнавали владу Коша. До таких належали засновані гетьманцями зимівники і села (а також Стара Самара, яка була підпорядкованою Полтавському полку) – Курилівку в 1746 р. заснував китайгородський сотник Семенов, який і збудував там першу в сучасному Петриківському районі церкву в 1756 р. Семенов скаржився у вересні 1753 р. на свавілля січовиків і просив, щоби «найпаче полковник поланки кодацкой з старшиною и вси подкомандніе его» не заважали китайгородцям господарювати на Протовчі. Десь у ці ж роки заснований хутір Сотницький, з якого виросло сучасне село Сотницьке; є думка, що назва села (на той час – хутору) також пов’язана із тогочасним очільником Китайгородщини, але є й інші припущення. Той же китайгородський сотник Павло Семенов претендував на владу над хуторами на р. Протовча і вважав ці землі належними Полтавському полку. Січ не хотіла визнавати існуючі там поселення як частину Гетьманщини і тому проблеми, які виникали у мешканців цих хуторів та самого сотника, не зустрічали великого співчуття у Коша та паланкової старшини. Але існувала певна процедура, якої сторони мали дотримуватися. Цікаві і важливі документи з цього приводу наводить знаний історик О. А. Репан.

Креслення хати в с. Сотницькому

Креслення хати в с. Сотницькому

4 листопада Кіш надіслав Донецькому пікінерному полку промеморію, де вслід за Й. Рубаном висловлював думку про недоцільність пікінерного роз’їзду землями паланки, пропонував перевести команду на вільне місце та організувати там відпуск дров, щоб пікінерна команда не чинила самовільних порубок. Можна побачити, що, крім іншого, виведення пікінерної команди на інше місце мало на меті впорядкувати лісокористування, зменшити та розподілити тиск на лісові ресурси. Про кінцеве рішення Кіш просив повідомити.
Крім розглянутих вимог надання лісових ресурсів в ім’я російських військових інтересів Протовчанська паланка у 1769 р. зазнала реальних витрат лісу на внутрішні потреби. Так, 21 липня 1769 р. протовчанський полковник Й. Рубан відправив у Кіш донесення, в якому прохав дозволу на спорудження хати для паланкової канцелярії та будки-кладової для неї. Полковник пропонував використати деревину, зрубану ще взимку мешканцями слободи Біловод, яка нині зберігалася у Могильові. Як видно з подальших ордерів, Кіш схвалив будівництво. Тобто, знову бачимо раціональне використання наявних в розпорядженні паланки лісових ресурсів. Запорожці часто вдавалися до використання вже зрубаного лісу з метою економії живого. Наведений приклад не є одиноким. У 1744 р. Кіш просив в імператриці Єлизавети Петрівни дозволу на використання деревини, яка зберігалася, а точніше, залишалася занедбаною на о. Самарському напроти Усть-Самарського ретраншементу.
Можна припустити, що тієї ж осені ліси паланки зазнали нищення вже від її мешканців. На початку жовтня татарські орди здійснили диверсію у північних паланках, зокрема, у Протовчанській та Самарській було спалено 52 зимівники, їх відновлення потребувало певної кількості лісу…

Запозичено в Олександра Сухомлина

Фрагмент карти Катеринославської губернії 1821 року

Російсько-турецька війна 1768-1774 рр. значно прискорила вирубку запорозьких лісів російськими командами. У 1770 р. почала будуватись Дніпровська укріплена лінія, деревину для якої брали у Великому Лузі. Військовий час додав ще одну статтю витрат лісу — на будування переправ через ріки. Так, восени 1769 р. постала потреба будівництва переправи через Оріль для Другої Армії, яка мала слідувати на зимівлю. Переправи будувалися у Маячці, містечку Донецького пікінерного полку. 10 жовтня 1769 р. у Протовчанську паланку надійшло представлення за підписом маяцького ротмістра Василя Швидкого, в якому він просив дозволу вивезти з паланки до 100 возів хмизу або скільки паланка дозволить, косити очерет та у випадку потреби здійснити порубки, оскільки у Маяцькій роті залишилося дуже мало лісу, лише рідкі чагарники. І якщо витратити їх на ремонт і будування мостів, гатей та переправ, то в роті зовсім не залишиться лісових ресурсів, й обивателі зазнають крайньої нестачі лісу навіть для опалення й приготування їжі. Рубати ліс в дачах фортець Української лінії маячанам було заборонено.
Того ж дня протовчанський полковник Йосип Рубан відправив відповідь, зазначивши, що точний маршрут армії і місце переправи невідоме, і паланка сама не може дати такий дозвіл, а запит вже відправлений до Коша. Відповідь паланкового полковника є досить типовою, оскільки дозвіл та заборона значних порубок знаходилися у компетенції Коша. І в той же день на ім’я кошового отамана Петра Калнишевського було надіслано рапорт про отримане представлення та копію відповіді на нього. Цікаво, що в рапорті до кошового Й. Рубан доносить про прохання лише декількох возів хмизу для лагодження переправ і не згадує про порубки. Тобто, паланковий полковник прагнув якнайбільшої економії лісу. Це представлення було для Протовчанської паланки першим, оскільки в рапорті полковник запитує, що робити надалі у подібних випадках. Відповідь Коша на цей рапорт була отримана у паланці тільки 12 листопада. В ордері заборонено «заорелянам» пустошити вирубкою військові ліси та байраки.
Проте вимоги користуватися лісовими ресурсами Протовчанської паланки не обмежилися проханнями хмизу для гатей. 31 жовтня в Кіш надійшов ще один рапорт Й. Рубана, в якому він доносить про отриману від Донецького пікінерного полку промеморію щодо відведення лісу для приготування їжі новозаведеній пікінерній роз’їздній команді. Нова команда їздила тим самим маршрутом, що й роз’їздна команда паланки (від Маячки понад Оріллю до Біркута), тому полковник вважає пікінерну команду зайвою, і просить резолюції Коша.

Запозичено в О.Сухомлина

Козацька похідна церква. Реконструкція О.Харлана

Визначити лісистість паланки у відсотках важко, насамперед через те, що залишаються дискусійними питання точних її меж, та, відповідно, загальної площі. Наведені підрахунки О. Л. Олійника є вельми приблизними, оскільки ґрунтуються на так званій карті Карасьова, наведеній А. О. Скальковським, та не враховують локальних особливостей рельєфу. До того ж сучасні дослідники визначають кордони паланки інакше.
Вірогідно, у порівняні з чудовими віковими соснами і дубами Самарської Товщі ліси, розташовані на території Протовчанської паланки, були менш цінними та не користувалися особливим попитом у російських команд. Тому на час утворення паланки її лісові ресурси у порівнянні з іншими краще збереглися. На користь цього свідчить і той факт, що у липні 1767 р., тобто вже за існування Протовчанської паланки, для ремонту пошкоджених ураганом будівель у Біркутському редуті К. Ф. Штофельн вимагав дозволу вирубати у Самарській Товщі 144 дерева. Але Кіш, зважаючи на численні попередні порубки відмовив, натомість дозволивши вивіз лише 10 возів лежу на опалення.
Проте лісові багатства Протовчанської паланки не можна вважати недоторканими, вони зазнавали неконтрольованого нищення від гарнізонів місцевих російських укріплень. На території паланки вздовж берега Дніпра розташовувались 5 редутів — Біркутський, Романівський, Сокольський, Терлинський, Протовчанський, які були побудовані ще за російсько-турецької війни 1735-1739 рр. Гарнізони редутів вимагали деревини для опалення та приготування їжі, а у випадку потреби й для ремонту будівель. Деревина бралася ними неподалік, на дніпровських островах, які знаходилися у відомстві Протовчанської паланки. Крім того, ліс для опалення на території паланки заготовляли гарнізони інших фортець, зокрема, Переволочанської, що розташовувалася вище по Дніпру. Це підтверджується донесенням військового старшини Андрія Порохні до військового судді Павла Головатого від 27 серпня 1766 р. Бомбардир Соловйов із двадцятьма канонірами Переволочанської артилерійської команди заготовляли дрова на дніпровських островах, що відносилися до Протовчанської паланки, і вантажили їх у байдак. Байдак із нарубаними дровами було тимчасово заарештовано, дрова вивантажено, щоб вони не попсувалися. Байдак повернули Соловйову, але сокири (21) у канонірів відібрали. Серед зрубаних дерев було 60 плодових (груші).

Запозичено в О.Сухомлина

Територія Протовчанської паланки була однією з найбільш лісистих у Вольностях, після Орільської і Самарської. Здебільшого ліси росли по берегах річок та по байраках. Для паланки був характерний кучугурний рельєф на березі Дніпра. Річка Протовча, в долині якої локалізується паланка, мала розгалужену систему протоків (звідси, мабуть, походить і назва – протоки-проточі-протовчі), ділилася на рукава, мала численні стариці, озера та болота. Розливи сприяли збагаченню ґрунтів мулом. Для долини Протовчі притаманна велика кількість заливних лук, у зв’язку з чим досить значні території тут були порослі лозою, очеретом, чагарниками. В ордерах Коша на отримання в нагляд чагарників у Протовчанській паланці вони згадуються як такі, що перемежаються сіножатями.
Наведені Д. І. Яворницьким описи угідь на лівому березі Орілі містять інформацію про «ліс, між яким сіножать» недалеко від с. Бабайківка. Масиви верболозу можна й зараз побачити поблизу с. Шульгівка. Д. І. Яворницький вказує, що найбільш лісистими тут були береги Орелі. Переважав дуб, росли берест, ясен, клен, верба, дика груша та яблуня.

В 1744 р. виникло питання про скорочення кількості укріплень на Нижньому Дніпрі. Після розгляду цього питання Військовою Колегією було визначено: «крепость Ново-Сеченскую, ретраншементы: Каменской, Старо-Самарской, редуты: Кайдацкой, Сакольской содержать малыми замками (займати тільки внутрішні укріплення, що знаходилися в ретраншементах, так звані «редюіти», або як тоді називали «замки»), пока артиллерия и припасы будут из них вывезены. Ретраншементы: Усть – Самарський и Биркутский, за неудобностию, вовсе оставить и имеющуюся в них артиллерию в назначенное к содержанию место вывесть (в Стару Січ)». Але в повній мірі це розпорядження виконане не було, як свідчать про це наведені нижче документи, які розкривають цікаві факти про взаємини між запорожцями, гетьманцями та російськими вояками в питаннях місцевого природокористування. Знайшов їх, опрацював і узагальнив дніпропетровський історик О. Д. Сухомлин. Стосуються вони переважно подій , які відбувалися у Протовчанській паланці у часи російсько-турецької війни 1768-1774 рр.

Протовчанська паланка була утворена у 1766 р. шляхом виокремлення північно-західної частини Самарської паланки, передусім, у зв’язку зі стрімким збільшенням населення. Паланка була найменшою за площею (близько 3734 км², за підрахунками О. Л. Олійника) та найбільш щільно заселеною, у 1770 р. в ній нараховувалося 1100 зимівників та 8 великих сіл. Тобто, на 1 зимівник припадало 3,4 км . На 1775 р., за припущенням О. Л. Олійника, кількість зимівників могла досягти 1440. Керуючись розрахунками цього науковця, загальну кількість мешканців паланки на 1770 р. можна приблизно визначити у 14-16 тис. осіб. Територія Протовчанської паланки з півдня та південного заходу обмежувалася Дніпром, що був кордоном з Кодацькою паланкою, з півночі та північного заходу — Оріллю, на сході вона межувала з Орільською та Самарською паланками, приблизно цю межу можна окреслити лінією Бабайківка — ж/м Фрунзенський на території сучасного м. Дніпропетровська. За Оріллю сусідом Протовчанської паланки був Донецький пікінерний полк — військове поселення, сформоване з поорільських сотень Полтавського полку (Білицька, Нехворощанська, Китайгородська, Маяцька) та 5 фортець Української лінії.

Карта 1754 року (фрагмент)