Історія України

Петро Калнишевський — останній кошовий отаман запорізьких козаків

Выборный Владимир. Портрет последнего атамана Войска Запорожского Петра Калнышевского дерево, м.,

Останній кошовий отаман запорізьких козаків Петро Калнишевський, без сумніву, належить до найколоритніших і водночас найтрагічніших постатей української історії. Неба­гато віднайдемо наших визначних попередників, яким би доля відміряла такий складний життєвий шлях. Хоча, зда­валося, ніщо не віщувало П. Калнишевському стільки випро­бувань. Дорослі роки молодого Калниша розпочиналися типово, як і багатьох козацьких синів з Української козацької держави — Гетьманщини. Хлопець, який вдався нівроку ду­жим та кмітливим, вирішив піти на Запорізьку Січ, про яку стільки наслухався від рідних та знайомих. Там він доволі швидко пройшов шлях від рядового козака Кущівського ку­реня до кошового отамана.

За всю історію Запорізької Січі Петро Калнишевський найдовше був на цій найголовнішій посаді. І запам’ятався він як один з найталановитіших кошових, хоча тримати булаву йому випало в надзвичайно складний в історії запорізьких козаків та й усієї України час: Російська імперія твердо стала на шлях остаточної ліквідації української державності та ко­зацтва як стану.

До пори до часу завдяки своєму неабиякому розумові та дипломатичному хистові П. Калнишевському таланило стри­мувати апетити Росії. За його кошівства запорізькі козаки швидко перетворювалися на потужних господарників, осво­ювали величезні простори Південної України. Козацькі хуто­ри, села й селища густою сіткою вкрили цю територію і дали початок більшості сучасних міст і містечок Півдня й Сходу України, як-от Дніпропетровськ, Донецьк, Запоріжжя та ін. Тут владно пробивали собі дорогу паростки хутірського гос­подарства, найпрогресивнішого способу організації земле­робства.

П. Калнишевський та багато інших старшин були щедри­ми меценатами, жертвуючи на церкви й собори не тільки За­порожжя, а й Гетьманщини та Слобожанщини. Не втратили козаки й військового хисту. Непересічною була роль запо­рожців та самого II. Калнишевського в російсько-турецькій війні 1768-1774 рр. Козаки славилися як неперевершені роз­відники про події у Кримському ханаті.

Однак у кінцевому рахунку запорожці програли. Стра­тегія П. Калнишевського на відмову від рішучої відсічі будь- яким загарбницьким діям Росії зазнала цілковитого краху. У Петербурзі це сприйняли не інакше, як психологічну слаб­кість, політичну яловість, як сигнал до рішучого наступу на запорізькі вольності. У1775 р. Запорізька Січ була підступно ліквідована. Навіть в останню годину П. Калнишевський не наважився на збройний опір і за свою поступливість був від­дячений Катериною II… засланням на далекі Соловки. Там колишньому кошовому судилося пробути довгі 28 років аж до свого скону.

Тож доля П. Калнишевського — повчальне втілення того, до чого призводять сподівання вгамувати апетити Росії за до­помогою смиренності, усіляких поступок та демонстрацій лояльності.

Петро Калнишевський

Выборный Владимир. Портрет последнего атамана Войска Запорожского Петра Калнышевского дерево, м.,

Як мандрували свині до України

Мандри свиней

Як мандрували свині до України з Британії

Як не дивно, але появі й поширенню в Європі такої звич­ної для України білої капловухої хрюкавки маємо завдячувати колоніальним апетитам Ве­ликої Британії, яка з кінця XVI ст. прагнула будь-що ста­ти “володаркою морів”.

Торговельні інтереси ан­глійських компаній, помно­жені на амбітні змагання Британії за світове пануван­ня на морях, вимагали від неї тримати чисельний і потуж­ний флот. Вісімнадцяте століття — це доба карколом­ного зростання могутності британського флоту. Уже в першій половині століття він нараховував 263 кораблі, а розмах подальшого суднобудування просто вражав. На ру­бежі XVIII — XIX століть кількість британських військових кораблів зросла до 1108 одиниць.

Такі темпи нарощування кількості суден здавалися тоді просто фантастичними. Були потрібні колосальні гроші й ма­теріальні ресурси, а серед останніх і… сало. Так-так, добре знайоме нам сало. Річ у тім, що на тогочасних вітрильниках усі тертьові механізми змащувалися саме салом. Сальним жи­ром покривали й дно корабля. Що вже говорити про спуск  корабля на воду. На верфі усі відповідні блоки та шківи обма­зували салом. Отже, сало перетворилося на стратегічну сиро­вину для Британії, а британський уряд сушив голову над тим, як забезпечити надійне постачання сала для військово-морсь­ких потреб.

Як заготавляли сало у давнину

Спосіб заготівлі сала був тоді простим до неймовірності. Існували так звані салотопні заводи, які з ранку до вечора витоплювали цей продукт із цілих туш худоби. На виварку йшло все — вівці, кози, корови. Дуже часто з такої худоби навіть шкіру не знімали, а топили живу у великих казанах зі смаль­цем. Під казанами підтримували вогонь, а наглядач постійно знімав зверху вже витоплене сало.

Найпростіша салотопня, яка була поширена скрізь по Європі, у тому числі й в Україні, мала такий вигляд.

У металеву частину казана наливали воду до рівня дерев’я­ної насадки. Робили це для того, щоб сало не пригорало, а вишкварки не пересмажувалися. Під казаном розпалювали вогонь, і коли вода закипала, у неї вкидали заготовлений си­рець — порубану худобу, а то й цілу тушу. Сало починало витоп­люватися й спливало смальцем. Робітник збирав його черпа­ком і зливав на сито, розміщене над чаном-відстійником. Ви­шкварки, які залишилися в ситі, по жолобу згортали назад у казан. У відстійнику пробивали два отвори, які потім затулялидерев’яними чопиками. Через верхній отвір зливали вже відстояне світле та чисте сало в дерев’яну чотирикутну єм­ність для охолодження. У цьому примітивному прооб­разі холодильника рідкий смалець холонув й загусав. Робітник постійно перемі­шував цю однорідну масу, щоб вона не бралася пля­мами. З холодильника про­дукт розкладали в бочки. Ви­шкварки виймали з казана, складали в полотняну торбуй підсовували під гвинтовий прес. У такий спосіб  вичавлювали рештки товщу.

Ця невибаглива технологія діяла бездоганно. Ось тільки виробу, попри всі старання, все одно не вистачало. Адже його не тільки постачали на флот, а й використовували для освіт­лення приміщень. Домашня ж англійська свиня мала суттєву ваду — м’яса у ній було значно більше, ніж сала. На цьому тлі вже не вражав той факт, що за умов оптимального утримання у хліві ця свиня могла дотягти до 300 кг. Не зарадив справі й бум у розвитку вівчарства: воно ніяк не могло дати необхідної кількості сировини. А закупівля сала  за кордоном виручити не могла, бо не гарантувала в ті часи стабільності поставок. Слід було шукати інших способів задовольнити потреби. І мудрагелі-британці таки їх знайшли.

Салотопня

Салотопня

.

Прес для вижимки сала із вишкварок

Прес для вижимки сала із вишкварок

У Індії англійські колоністи звернули увагу на потенційні можливості індійської дикої свині.

Ця тварина має 1,5 метра завдовжки й 80 сантиметрів заввишки. її вага дуже рідко перевищує 110 кілограмів. Голова в індійської свині коротка, з товстими щоками. Шия м’ясиста. У ній відкладається багато сала, яке напливає на загривок. Тулуб широкий, ноги короткі. Шкіра тонка, а щетина досить м’яка. У добре відгодованих сви­нок черево звисає до самої землі. Свиня ця дуже плодюча, дає за один опорос по 15 — 20 поросят. Та найголовніша її перевага полягала в дуже швидкому набуванні товарного вигляду — за 6-8 місяців. При цьому м’ясо було жирне, а сало дуже товсте.

Ще в другій половині XVII ст. індійську свиню завезли до Британії й схрестили з англійською домашньою свинею. Перші ж спроби дали приголомшливий результат. А вже наприкінці цього століття в Британії тільки й розмов було, що про нову беркширську породу свиней.

Беркширська свиня — темна або плямиста — мала товсту жирну шию, прямі вуха, широку грудину, таку ж спину, корот­кі й міцні ноги, над якими звисали широкі й товсті окороки. Шкіра була тонкою, а щетина м’якою. У п’ятимісячному віці свині досягали ваги 5 — 6 кг. Але найціннішим виявилося те,що нова порода свиней була невибагливою до утримання й досить стійкою щодо різноманітних хвороб.

Поява беркширської породи свиней зробила справжню ре­волюцію у свинарстві. Англійці експериментували далі й уже незабаром, після вдалих схрещувань беркширської свині з неа­політанською, вивели породу білих йоркширських свиней. Саме ця порода стала візитівкою Старої Англії. Свиня мала широкий округлий тулуб, випрямлену широку спину, вкоро­чену шию. Ноги й кістки потоншали, а тіло опушила біла та м’яка щетина. Довжина свині сягала 2,5 метра, а вага — 450 кг. Відмінні смакові властивості м’яса й сала довершували привабливі характеристики цієї породи.

Відтак Британія фактично вирішила проблему забезпе­чення флоту стратегічною сировиною, а світ отримав унікаль­ну породу свиней, якій судилося збагатити традиційну націо­нальну кухню багатьох європейських народів.

Дуже швидко англійська порода “завоювала” Німеччину, Австрію, Угорщину, далі настала черга Польщі, а згодом і України. У Польщі англійську свиню схрестили з місцевими породами, особливо з магнолицею або угорською свинею, дуже поширеною по всій південно-східній Європі та Туреччині. Фа­хівці вважають, що магнолиця є найближчою родичкою італій­ської свині, яка, у свою чергу, перейняла ще за часів Давнього Риму багато ознак від свиней, завезених тоді з Індії. При­наймні, угорська свиня має вигнуту спину, плаский тулуб, вкритий кучерявою щетиною, від чого іноді здається, що свині закутані в ковдри сірого кольору. Але за своєю плодовитістю магнолиця значно поступалася англійським породам.

Беркширська порода свиней

Беркширська порода свиней

В Україні англійські свині поширилися в середині XVIII ст.

Від схрещення з місцевою домашньою породою з’явився різ­новид, який невдовзі витіснив усі інші породи.

Свинина, звичайно, набула популярності серед українців задовго до цього часу, але відтепер українці стали справжніми гурманами. При цьому ніхто й не підозрював про індійський родовід завезених англійських свиней. Для українців — це була суто європейська порода з короткою шиєю, смачнющими са­лом та м’ясом, невибаглива й плодовита.

московитів до всього європейського зробило й тут свою чорну справу. На англійські породи дивилися в Москві як середа на

 

Не так весело пішло в сусідній Московії. Вороже ставлення московитів   до всього європейського зробило й тиу свою чорну справу. На англійські  породи дивилися в Москві як середа  на п’ятницю, а місцеві свині до культу його величності , м’яко кажучи, не спонукали.

Поширена на території Московії довговуха, так звана чу­хонська порода свиней, не мала ані естетичного вигляду, ані особливих смакових властивостей м’яса та сала. Більше того, саме сала в ній майже й не було. Довгоногі з пласкими ребрами й коропоподібною опуклою спиною, чухонські свинки й каба­ни брудно-солом’яної масті швидше нагадували неоковирних цуценят. А їхня несамовита всеїдність навіювала думку про “нечистоту” тварини. Крім того, “чухонка” дуже повільно рос­ла. Тільки в два роки ця свиня набувала пристойних розмірів, та й то лише за дбайливого догляду й щедрої годівлі.

За таких обставин свинина (а особливо сало!) не стала для росіян національним наркотиком. І тільки після того, як у середині XIX ст. вони доп’ялися до смаколиків української кухні, сало потроху розпочало завойовувати їхні симпатії й шлунки.

Свято Сала на хуторі Галушківка

Що ми знаємо про сало та домашніх свиней?

Свиня

Чи є в Україні харч, здатний позмагатися з салом за своєю популярністю? Далебі — навряд! Сало з найдавніших давен слугує за герб і візитну картку української кухні. І нехай сучас­ні дієтологи розкладають його на різні хімічні елементи й гарячково рахують калорії, але для переважної більшості укра­їнців суха формула С2Н518Н3102)3 навряд чи нагадає Його Величність САЛО. Натомість, достатньо справжньому україн­цеві уздріти бодай невеличкий шматочок “білуватого золота” з рожевими прорізями м’яса та з брунатною, просмаленою житньою соломою шкірочкою, щоб на обличчі його з’явилася блаженна усмішка, руки відразу потягнулися до ножа та цибу­лини, а шлунок обізвався радісним маршем в очікуванні непе- ревершеної смакоти. І не треба ніяких там чудернацьких фор­мул, адже всім відразу зрозуміло — це САЛО! Наше САЛО.

Перші домашні свині

Перші згадки про одомашнення дикого кабана пов’язані з Китаєм, Південно-Східною Азією та Стародавнім Єгиптом. Вже 9000 років тому диких кабанів почали там спеціально приручати й вигодовувати задля м’яса й шкіри. І, певне, вже стародавні люди вельми вподобали собі й одне, й друге, якщо зображення свійської свині з’являються на фресках. Утім одо­машнені свині тоді ще мало чим відрізнялися від диких каба­нів — були такими ж високими й худими з темно-бурою щети­ною, яка стирчала в різні боки.

На території України археологи знаходять кістки свійсь­ких свиней у розкопах стійбищ, датованих третім тисячоліттям до нашої ери. Але тоді свині ще не домінували в домашньому господарстві, а окремі дослідники навіть вважають свинину випадковим елементом у харчовому раціоні тогочасного населення українських земель.

Ближче до нашої ери ставлення до свині теплішає. У VII ст. до н. е. у Північному Причорномор’ї з’явилися грецькі колонії. Греки шанували богиню Деметру. В рамках її культу вони про­славляли родючість землі й приносили в жертву вгодованих свиней.

Натомість, на просторах Аравійського та Синайського п-овів кабанці у цей час потрапили в немилість. Річ у тому, що в цій місцевості по берегах річок та озер водилася сила- силенна диких свиней, які були для місцевих мешканців го­ловним об’єктом полювання, а свинина — одним з основних продуктів харчування. Проте через деякий час у цих гурманів почали з’являтися ознаки виродження. Люди стали частіше хворіти, слабнути тощо. В усьому звинуватили, звісно, свиней, їх оголосили “особливо нечистими”. Таке ставлення настільки глибоко вкоренилося, що для євреїв, скажімо, навіть сама назва цієї тварини вважалась “нечистою”, й спершу вони, а за ними згодом і мусульмани воліли не вживати слово свиня, назива­ючи її “цей звір”або “ця тварина”. Пізніше заборона спожива­ти свинину стала одним з догматів іудейського та мусульман­ського віросповідань. А пасти свиней, як це робив “блудний син”, означало посісти найпринизливіше становище в сус­пільстві.

Насправді ж свині були ні в чому не винні й постраждали через неохайність споживачів їхнього м’яса й сала. Причина надмірної хворобливості населення Аравії та Синаю полягала зовсім не в якостях свинини, а в нехтуванні їдцями елемен­тарних правил гігієни. Навіть такі нехитрі процедури, як миття рук і термічна обробка м’яса, були радше винятком, ніж пра­вилом. Переважно м’ясо вживали напівсирим, провокуючи розвиток різних захворювань. Що свинина накопичує в собі зародки багатьох хвороб, а тому потребує обов’язкової терміч­ної обробки, стало відомо лише в середині XIX ст.

На щастя, українські землі оминула “чаша сія”. Навіть серед мусульман — кримських татар і ногайців — свинина ні­коли не викликала відрази. Попри заборони ісламу, у харчо­вому раціоні цих степовиків вона посідала не останнє місце. Збереглися кримськотатарські рецепти приготування свини­ни. Досить сказати, що слово шашлик — кримськотатарське, від шиш — шматок, або шаш — волосина. Шишилик означало шматками, а шашлик — вузькими смужками. Традиційний кримськотатарський домуз — це свіжа свинина, вимочена у джерельній воді й засмажена на вугіллі з старої виноградної лози, гілочок яблуні, вишні або айви.

У носіїв трипільської культури, поширеної на значній частині сучасних українських земель, домашня свиня нале­жала до культових тварин.

Її неабияк шанували, приносили в жертву богам, благаючи в тих захисту та сприяння у госпо­дарстві. Глиняні фігурки свиней — дуже поширений атрибуту житлах трипільських поселень. Поряд були й глиняні фігурки дикого кабана, який для трипільців разом з биком та бараном утілював могутність.

Культ вепра як уособлення сили, хоробрості й витри­валості був притаманний також скіфам. Дуже часто на обла­дунках скіфських мечів надибуємо зображення дикого кабана, а в курганних похованнях знатних скифів  — його фігурки.

Свято Сала

Які типи українських сільських поселень існували у давнину?

Українська хата мазанка на хуторі Галушковка 2017 р.

Типи україських сільських поселень
Сільські поселення належать до важливих елементів традиційної матеріальної культури українського народу, їх можна розглядати у різних аспектах. Найдоцільнішим є комплексний підхід, при якому основна увага звер¬тається на типи поселень та їх форми.
В Україні історично склалися три основні соціально-економічні типи сільських поселень:

  • село;
  • присілок;
  • хутір;

Село — давній і найпоширеніший тип поселения. Декілька окремих осель або груп дворів (приблизно 5—10 господарств), розростаючись, посту¬пово утворювали село. XV—XVI ст. вважають початком переходу від малодвірних до багатодвірних поселень. Процес цей відбувався повільно, і малодвірні поселення побутували ще тривалий час. Зокрема, в XVI ст. у гірських районах України по 5-7дворів. Аналогічна картина спостерігалася подекуди навіть у другій половині XVIII ст. За станом на 1781 р., ряд сіл Київського повіту були небагатодвірними -15 -18 дворів.

Село об’єднувало мешканців у сільську громаду, за якою закріплювалася певна територія, податки, обов’язки і т. ін. У наслідок цього зазначений тип поселення вважався адміністративною, економічною та юридичною одиницею.
У XIX — на початку XX ст. українське село як певна цілісна система складалося з ряду елементів: сельбища, центру, культових споруд, виробничо-побутових та культур¬но-освітніх об’єктів і установ.
Сельбище охоплює територію, на якій розташоване власне поселення — селянські двори, головна сільська дорога (вулиця), об’єкти інфраструктури. Як правило, воно відзначалося компактним розташуванням. Виняток становла Гуцульщина, де селянські двори розпорошувалися по всій території села.
Центром традиційно вважалася територія поблизу церкви або приміщення громадського управління. Часто ці споруди розташовувалися біля площі і разом з нею становили центр.
У деяких етнографічних районах України (Бойківщина, Гуцульщина, Лемківщина) композиційне виділення центру у вигляді площі відсутнє, що спричинено особливостями географічного середовища.
Культова споруда — церква — знаходилася переважно в центрі села у найкращому місці, поблизу дороги чи проїзду. Часто біля неї розташову валися кладовище та резиденція священика.
До виробничо-побутових об’єктів, характерних для укра¬їнського села XIX — початку XX ст., належали кузня, млин, корчма, крамниця, подекуди громадський шпихлір (комора)
Культурно-освітні об’єкти становили початкові школи (церковно-парафіяльні та державні), а також громадські організації. Наприкінці XIX — на початку XX ст. на західних землях України набули значного поширення хати-читальні . Їхнім організатором було товариство «Про¬світа». Хата-читальня споруджувалася на кошти сільської громади і була своєрідним клубом, осередком народного дозвілля.
Іншим поширеним в Україні типом малодвірного сільського поселення був присілок, або виселок, урочище. Він відомий з XV ст. Присілки виникали переважно внаслідок нестачі землі в селах і розташовувалися поза межами їхніх сельбищ. Адміністративно вони підпорядковувалися селу, на землях якого утворювалися.
До традиційних типів сільських поселень українців належить хутір. Здебільшого це мало двірне, переважно однодвірне, поселення. Певна частина хуторів виникла у період феодалізму внаслідок освоєння нових земель (народної колонізації). Це стосується насамперед козацьких хуторів-зимівників. Наприклад,
Протовчанська паланка Війська Запорожського мала 500 дворів у хуторах ( А.Скальковський. Історія Нової Січи або останнього коша запорожського,1841 р.) Хутір Галушківка у 1764 р. входив до складу Протовчанської паланки.

У процесі історичного розвитку типи поселень українців змінювалися під впливом різноманітних чинників: геогра¬фічного розташування, наявності торговельних шляхів, розвитку промислів, торгівлі, промислового виробництва тощо. За сприятливих обставин деякі села перетворювалися на містечка, хоча подекуди мав місце й зворотні процес: окремі містечка внаслідок ряду причин ( розвитку залізничного транспорту, занепаду промислів і торгівлі тощо) деградували в села .

Проведена у ЗО—40-х роках XX ст. насильницька колек¬тивізація спричинила істотні зміни у структурі українського села: з’явилися колгоспи, МТС, розпочалася руйнація храмів тощо. Поступово ліквідовувалися хутори та присілки, мешканців яких проти їх волі зганяли до сіл.Окремі крупні присілки перетворювалися на села. Так наприклад, у цей період на Дніпропетровщині, з козацьких хуторів – Галушківка, Проданівка та Гречаних хуторів утворили с. Гречане, яке в наступний час перебуває у складі Петриківського р-ну Дніпропетровської області.

Політика так званих «неперспективних сіл» призвела до спустошення та занепаду українських сільських поселень, які у недалекому минулому вражали чужоземців своєю мальовничістю, охайністю та заможністю. «Неперспективне» селянство, залишившись без землі, засобів виробництва, позбавлене елементарної опіки з боку держави (будівництва доріг, об’єктів інфраструктури, створення робочих місць і т. ін.), почало залишати праді¬дівські оселі і вирушало у пошуках кращої долі до міста.
На сучасному етапі перед незалежною Українською держа¬вою стоїть нелегке завдання відродження села.

А что вы знали о полотенце ( укр. Рушник)

Музей сельского быта хутора ГалушковкаСельский зеленый туризм

Полотенце (укр.Рушник) — один из древнейших оберегов у разных народов. Сама полоса полотна имеет насыщенное символическое значение — дороги, судьбы, защита. А когда эта полоса еще и содержит на себе витканніе или вышитые знаки-обереги — защитная сила ее, соответственно, больше.

По всей Украине полотенцем накрывали хлеб на столе. Накривали ним и хлебную кадку приношения  после выпекания хлеба, ставя ее под образами в углу. Когда сын отправлялся в дальнюю дорогу, и мать дарила  ему полотенце , как оберег от  бедствия. Хлебом-солью до сих пор встречают гостей.

Полотенце использовали в многих обрядах. Прежде всего — в тех, которые связаны с браком и проводами в потусторонний  мир.

Все знают, что до свадьбы девушка должна была вышивать рушники. В общем, символами единения на свадьбе является полотенце и хлеб. Во время сватовства девушка (если была согласна выйти замуж) выносила для сватов полотенца (так называемые «плечевые») на деревянном блюде или на хлибе. Сваты перевязывали ими друг друга. На помолвке видбувалась церемония «должность» — на столе клали хлеб, который старший староста накрывал полотенцем, на него девушка и парень клали руки, и староста полотенцем их перевязывал. Далее происходило благословенне: молодые становились на колени на полотенце перед родителями (которые сидели на скамье), и родители трижды благословляли их хлебом-солью. На девичнике старшая дружка сажала рядом молодого и молодую, накрывала их полотенцем и посыпала рожью. В день свадьбы молодая была подпоясана полотенцем (чаще тканым кролевецким). Такое полотенце женщина хранила на протяжении всей своей жизни.

На полотенце становились молодые в церкви во время венчания. После венчанни им подносили хлеб, опять же, на полотенце. В дом  молодого брат заводил молодую, держась вместе с ней за полотенце. Когда делили каравай, мать подавала платок и чепец для покрытия молодой — на полотенце.

Полотенце был незаменимой вещью и в родильном обряде. Так, на полотенце принимала новорожденного ребенка Баба-повитуха. На крестинах она варила кашу, а роженица дарила ей полотенце, платок, полотно и хлеб.

Полотенце вывешивали у окна в знак того, что в доме есть покойник. Полотенцем завьязывал ворота после выноса гроба, «чтобы смерть не повернулась назад». Гроб в могилу опускали на полотенце. Во время поминальных обрядов  полотенцами обвязывали деревья или кресты.

В календарных обрядах, особенно весенних, были обычаи, связанные с полотенцем. К примеру, в день св. Юрия (6 мая), когда торжественно, всем родом впервые выходили в поле осматривать озимые, отец впереди нес на рушнике хлеб-соль. Полотенце расстилали на зеленом поле. Раскладывали еду, угощались. Так поступали и в первый день вспашки и жатвы. По окончании жатвы хозяин встречал жнецов с хлебом-солью на рушнике, а жнецы надевали на него жатвенный  венок  из колосков.

Не обходилось без полотенца и строительства дома. На нем надо было поднимать первую колоду, а также балку ( сволок). Строителям  хозяева  дарили полотенца.

Домашние полотенца бывают постовые (скромные) и праздничные (яркие). В доме полотенца вешают над иконами, портретами родственников, зеркалом.

С начала полотенца  были из ткани, затем — вышитые разными техниками. В течение двух последних веков разновидностей полотенец  увеличилось. Это и  выбитые  полотенца, и рисованные на бумаге (Петриковка), а также украшенные аппликацией из кусков нашитой ткани (Черкасская область).

ЕКАТЕРИНЕНСКАЯ МИЛЯ

ЕКАТЕРИНЕНСКАЯ МИЛЯ

ЕКАТЕРИНЕНСКАЯ МИЛЯ

Дорожный знак и памятник истории установлен на маршруте путешествия, в которое отправилась императрица Екатерина II. Во время ее путешествия в Крым подобные путевые знаки по распоряжению князя Потемкина были расставлены на всем пути через каждые 10 верст.

Екатерининская миля являет собой нижнюю часть колонны тосканского ордера. Сложенный из грубого камня четырехгранный обелиск сделан в форме пирамиды с конусообразным завершением. Установлен он на прямоугольном постаменте. На одной из сторон сохранился круглый небольшой медальон. Предполагается, что там была соответствующая надпись, которая не сохранилась до наших дней. Древность этой памятки пробуждает неподдельный интерес не только проходящих туристов, но и местных жителей. Внимание исследователей и краеведов привлекает отсутствие каких-либо объясняющих таблиц этого сооружения. Предполагается, что Екатерининская миля – одна из первых каменных построек Екатеринослава, практически ровесница основания города на правом берегу Днепра в 1787 году. На территории Днепропетровской области насчитывается два обелиска. Один – в центре города Днипро на Соборной площади, другой – в селе Волосское. Частично разрушена, обросшая травой миля свидетельствует о том, что когда-то здесь стояла карета самой Екатерины II.

Автор: Сергей Малик

ОБ УКРАИНЕ, РУСИ И СЛАВЯНАХ

ОБ УКРАИНЕ, РУСИ И СЛАВЯНАХ

Владимир Яценко, санскритолог, лингвист. Живет в Норвегии, 20 лет прожил в Ауровиле.

ОБ УКРАИНЕ, РУСИ И СЛАВЯНАХ

Откуда взялось это слово — Украина, ведь оно встречается уже в древних летописях и картах, начиная с 12 века? В «Повести временных лет» Нестор упоминает уктриан: «Уктриане, глаголемые брахманы астровници иже от прадед наказанием и благочестием прославляяся, мяс не едят, ни вина пиют и никоея злобы творят, страха ради вкорененного им, ибо паче хранят предания прилежащих к ним индов». Причем, пришли они к Карпатам и поселились там уже в первых веках. Укры, украны, уктрианы, угры, унгары, венгры – по-разному называли народ, населяющий эти земли. Интересно то, что венгры себя так не называют, они называют себя мадьярами. Когда их племена пришли из Азии и поселились в этих местах, они унаследовали и имя этой местности. Кстати, на древнейших картах уже 12 века Украиной отмечены именно Карпатские горы и Прикарпатье.

Также непонятно и происхождение слова «славяне», или «словьяне». У Татищева читаем:

«Прокопий именует славаки и славы, равно же Иордан называет славы и славины, некоторые — словаки, или словины, а итальянцы по их наречию прибавили К и выговаривают — склавы и склавоны. И сие все трояко означает, что славы, славины и славаки от славы происходит, как бы сказать славные, что едва не все славяне за настоящее значение названия приемлют. Второе, словаки еще образуют от слов или речения, как то богемский историк Винцент Гагек в «Происхождении народа чешского или богемского» на листу 103 пишет: «По повелению цесаря Карла IV Иоанн Маринголя, епископ флоренский, муж ученый и осведомленный, излагая Богемскую хронику, рассказывает, славоны суть от Гелиса, а от славян богемы произошли, славоны же от слова (в немецкой — от слова или света) именовали».

Если бы не было сравнения уктриан с брахманами, то я бы, наверное, не осмелился применить санскритскую этимологию  для сравнения этих слов с санскритом. Но т.к. сам Татищев, ссылаясь на «Повесть временных лет», говорит об этом, я все же осмелюсь сделать анализ этих слов.

Ук-три, вак-три, где корень вак — «говорить», в слабой форме ук-, а -три – это суффикс делателя. В русском языке эквивалент уч-и-тель, где уч- корень, а –тель  суффикс используется в том же смысле. Т.е. ук-три – это «несущий слово», «говорящий слово», «словянин».

Сам Татищев не знает, откуда взялось название, но он ссылается снова на «Повесть временных лет» (27 глава):

«Сии два народа, у Нестора угры и обры, у иностранных всех — гунны и авары, довольно известны. Нестор наш их различает, угров за славян, а обриев за сарматов почитает …» Т.е. Нестор — один из самых древних авторитетных источников нашей истории говорит, что угры (укры) — это и есть славяне. Угры не как мадьяры, но как те, кто жил там до того, как пришли и поселились там мадьяры.

Насчет руссов и русских Татищев снова ссылается на Нестора: «Тот же Нестор в «Пришествие Рюриково»  говорит: «Призвали князей себе от варяг руссов, ибо так варяги именовались, и от них прозвались Русь»». И с этим Татищев собственно соглашается. Т.е. «русский» — это прилагательное, означающее принадлежность правящей династии, а словьяне, или уктриане, укране или украинцы – это нация.

Кстати, упоминается также и приход князя польского Казимира на наши земли и его разговор с людьми. Казимир спрашивает: «Люди кто вы?». Они говорят: «Словьяне мы». А он спрашивает: «А чьих будете?». Они говорят: «Русские мы».

Т.е. отсюда следует, что название Украина – это то же самое, что Словьянское государство, и неудивительно, т.к. никогда официального названия словьянского государства не существовало, т.к. это и была Украина.

 

 

На берегах Протовчі. Фрагмент двадцятий

Межа ХІХ–ХХ століть не принесла змін на краще. Земельний переділ 1901 р. подушний наділ становив 2 десятини, за переділом 1910 р. наділ більшості селян складав від 0,83 до 2 десятин. Зрозуміло, що в таких умовах частина селян йшла в наймити, на заробітки, на відхожі промисли. В Петриківці і навколишніх селах були розвинуті шкіряний, столярний, ковальський, шевський, ткацький, бондарний, капелюшний та покрівельний промисли (Історія міст і сіл Української РСР. Дніпропетровська область).
Ось так і жили люди. Хто – гірше. Хто – краще. Кому як щастило, у кого на що сил і наснаги вистачало. Та незважаючи на все, бувало й гарно – чи на яр марці вдало розторгувався (а в Петриківці з 1910 р. їх було вже 4 на рік), чи роботу гарну знайшов. За будь-яких умов люди будували хати, часто – толокою, розкішно розписували печі і стіни. Іноді ці місця відвідували поважні особи, як от у 1902 році сюди приїхав єпископ Катеринославський і Таганрозький Симеон. Завдяки цьому знаємо, що в цей час у Гречаних хуторах була церква, дані про яку доки ще не знайдені.
А далі була війна. А потім – революція. А потім – ще одна війна, громадянська. Тільки це вже зовсім інша історія, яка, якщо її написати, буде дуже відрізнятися від того, до чого ми звикли.

Карта Стрільбицького 1871 рік, видання 1919 р.

Карта Стрільбицького 1871 рік, видання 1919 р.

Поєднання карти Стрільбицького із сучасною ситуацією - шляхи, затоплення...

Поєднання карти Стрільбицького із сучасною ситуацією — шляхи, затоплення…

На берегах Протовчі. Фрагмент дев*ятнадцятий

Середина ХІХ століття не була найкращими часами для Нижнього Приорілля. Перегороджування річок греблями ставків призводила до зменшення риби. Розорювання степів та вирубування лісів – до виснаження землі та зменшення звіра й дичини. Тож після скасування кріпацтва у місцевого населення проблем може й поменшало, але не дуже. Бо вже в 1861 р. селяни з Єлизаветівки та навколишніх сіл повстали проти умов свого звільнення. Дві роти солдат придушили повстання, а зачинщиків покарали різками. В лютому 1865 року селяни наказали старостам повідомити поміщикам про те, що внесення викупних платежів і відробіток панщини вони припиняють. Заворушення тривали до 1866 р.

Безземелля, безправ’я, злиденні умови життя були постійними супутниками селянського життя. По реформі 1861 р. найкращі землі були надані заможним селянам, тоді як решта отримала в наділи піски, солонці та віддалені ділянки. Не маючи тягла бідняки здебільшого відмовлялися від наділів та йшли в найми або на промисли. Тим більш, що по берегах Протовчі орних земель було не так вже й багато. Може й через це у 1880-х рр. Петриківка стала місцевим центром з виготовлення будівельного матеріалу – лампачу. Лампачники об’єднувалися в артілі, хоч і не поривали із землею. Зростали місцеві кустарні промисли. Петриківські майстри славилися своїми килимами, попит на які виходив далеко за межі села й повіту. Також тут виробляли полотна.

Карта 1824 року На берегах Протовчі

Карта 1824 року

Карта середини ХІХ ст.На берегах Протовчі

Карта середини ХІХ ст.

На берегах Протовчі. Фрагмент вісімнадцятий

Зрозуміло, що поміщики намагалися переманити до своїх поселень якнайбільше людей. Для цього переселенцям надавалися пільги, будувалися церкви. В селі Єлизаветівка, яку отримав бригадир Яків Завадовський, церква з’явилася у 1776 р. в ім’я Покрова пресвятої Богородиці, до неї ходили віруючі з Курилівки й Сотницького. Того ж року побудували Святоуспенську церкву в Шульгівці, молилися в ній також віруючі з невеликих сіл Плавещини, Михайлівки, Дрюківки, Лентьєвки й Суддівки. В Пісках, що стали належати поручику Миколі Черткову церкву в ім’я святого Миколи звели у 1778 році, в Чаплинці – Святопокровську церкву збудували в 1786 р. В Іванівці коштом поміщика Івана Миргородського в 1798 р. в ім’я Вознесіння Господнього. До кінця XVIII століття всі землі Приорілля були розділені, а з десятків зимівників вздовж Протовчі на кінець Генерального межування початку ХІХ ст. залишилися лічені одиниці, які до 1850-х рр. згрупувалися в Протовчанські хутори, Гречані, Проданівські, Галушківку та інші. В 1848 році околиці Петриківки вразила страшна посуха, яка знищила всі посіви. Багато людей тоді загинули від голоду.

Околиці Петриківки на почтаку ХІХ ст.

Околиці Петриківки на почтаку ХІХ ст.

333-1828.php