История Украины

Як мандрували свині до України

Мандри свиней

Як мандрували свині до України з Британії

Як не дивно, але появі й поширенню в Європі такої звич­ної для України білої капловухої хрюкавки маємо завдячувати колоніальним апетитам Ве­ликої Британії, яка з кінця XVI ст. прагнула будь-що ста­ти “володаркою морів”.

Торговельні інтереси ан­глійських компаній, помно­жені на амбітні змагання Британії за світове пануван­ня на морях, вимагали від неї тримати чисельний і потуж­ний флот. Вісімнадцяте століття — це доба карколом­ного зростання могутності британського флоту. Уже в першій половині століття він нараховував 263 кораблі, а розмах подальшого суднобудування просто вражав. На ру­бежі XVIII — XIX століть кількість британських військових кораблів зросла до 1108 одиниць.

Такі темпи нарощування кількості суден здавалися тоді просто фантастичними. Були потрібні колосальні гроші й ма­теріальні ресурси, а серед останніх і… сало. Так-так, добре знайоме нам сало. Річ у тім, що на тогочасних вітрильниках усі тертьові механізми змащувалися саме салом. Сальним жи­ром покривали й дно корабля. Що вже говорити про спуск  корабля на воду. На верфі усі відповідні блоки та шківи обма­зували салом. Отже, сало перетворилося на стратегічну сиро­вину для Британії, а британський уряд сушив голову над тим, як забезпечити надійне постачання сала для військово-морсь­ких потреб.

Як заготавляли сало у давнину

Спосіб заготівлі сала був тоді простим до неймовірності. Існували так звані салотопні заводи, які з ранку до вечора витоплювали цей продукт із цілих туш худоби. На виварку йшло все — вівці, кози, корови. Дуже часто з такої худоби навіть шкіру не знімали, а топили живу у великих казанах зі смаль­цем. Під казанами підтримували вогонь, а наглядач постійно знімав зверху вже витоплене сало.

Найпростіша салотопня, яка була поширена скрізь по Європі, у тому числі й в Україні, мала такий вигляд.

У металеву частину казана наливали воду до рівня дерев’я­ної насадки. Робили це для того, щоб сало не пригорало, а вишкварки не пересмажувалися. Під казаном розпалювали вогонь, і коли вода закипала, у неї вкидали заготовлений си­рець — порубану худобу, а то й цілу тушу. Сало починало витоп­люватися й спливало смальцем. Робітник збирав його черпа­ком і зливав на сито, розміщене над чаном-відстійником. Ви­шкварки, які залишилися в ситі, по жолобу згортали назад у казан. У відстійнику пробивали два отвори, які потім затулялидерев’яними чопиками. Через верхній отвір зливали вже відстояне світле та чисте сало в дерев’яну чотирикутну єм­ність для охолодження. У цьому примітивному прооб­разі холодильника рідкий смалець холонув й загусав. Робітник постійно перемі­шував цю однорідну масу, щоб вона не бралася пля­мами. З холодильника про­дукт розкладали в бочки. Ви­шкварки виймали з казана, складали в полотняну торбуй підсовували під гвинтовий прес. У такий спосіб  вичавлювали рештки товщу.

Ця невибаглива технологія діяла бездоганно. Ось тільки виробу, попри всі старання, все одно не вистачало. Адже його не тільки постачали на флот, а й використовували для освіт­лення приміщень. Домашня ж англійська свиня мала суттєву ваду — м’яса у ній було значно більше, ніж сала. На цьому тлі вже не вражав той факт, що за умов оптимального утримання у хліві ця свиня могла дотягти до 300 кг. Не зарадив справі й бум у розвитку вівчарства: воно ніяк не могло дати необхідної кількості сировини. А закупівля сала  за кордоном виручити не могла, бо не гарантувала в ті часи стабільності поставок. Слід було шукати інших способів задовольнити потреби. І мудрагелі-британці таки їх знайшли.

Салотопня

Салотопня

.

Прес для вижимки сала із вишкварок

Прес для вижимки сала із вишкварок

У Індії англійські колоністи звернули увагу на потенційні можливості індійської дикої свині.

Ця тварина має 1,5 метра завдовжки й 80 сантиметрів заввишки. її вага дуже рідко перевищує 110 кілограмів. Голова в індійської свині коротка, з товстими щоками. Шия м’ясиста. У ній відкладається багато сала, яке напливає на загривок. Тулуб широкий, ноги короткі. Шкіра тонка, а щетина досить м’яка. У добре відгодованих сви­нок черево звисає до самої землі. Свиня ця дуже плодюча, дає за один опорос по 15 — 20 поросят. Та найголовніша її перевага полягала в дуже швидкому набуванні товарного вигляду — за 6-8 місяців. При цьому м’ясо було жирне, а сало дуже товсте.

Ще в другій половині XVII ст. індійську свиню завезли до Британії й схрестили з англійською домашньою свинею. Перші ж спроби дали приголомшливий результат. А вже наприкінці цього століття в Британії тільки й розмов було, що про нову беркширську породу свиней.

Беркширська свиня — темна або плямиста — мала товсту жирну шию, прямі вуха, широку грудину, таку ж спину, корот­кі й міцні ноги, над якими звисали широкі й товсті окороки. Шкіра була тонкою, а щетина м’якою. У п’ятимісячному віці свині досягали ваги 5 — 6 кг. Але найціннішим виявилося те,що нова порода свиней була невибагливою до утримання й досить стійкою щодо різноманітних хвороб.

Поява беркширської породи свиней зробила справжню ре­волюцію у свинарстві. Англійці експериментували далі й уже незабаром, після вдалих схрещувань беркширської свині з неа­політанською, вивели породу білих йоркширських свиней. Саме ця порода стала візитівкою Старої Англії. Свиня мала широкий округлий тулуб, випрямлену широку спину, вкоро­чену шию. Ноги й кістки потоншали, а тіло опушила біла та м’яка щетина. Довжина свині сягала 2,5 метра, а вага — 450 кг. Відмінні смакові властивості м’яса й сала довершували привабливі характеристики цієї породи.

Відтак Британія фактично вирішила проблему забезпе­чення флоту стратегічною сировиною, а світ отримав унікаль­ну породу свиней, якій судилося збагатити традиційну націо­нальну кухню багатьох європейських народів.

Дуже швидко англійська порода “завоювала” Німеччину, Австрію, Угорщину, далі настала черга Польщі, а згодом і України. У Польщі англійську свиню схрестили з місцевими породами, особливо з магнолицею або угорською свинею, дуже поширеною по всій південно-східній Європі та Туреччині. Фа­хівці вважають, що магнолиця є найближчою родичкою італій­ської свині, яка, у свою чергу, перейняла ще за часів Давнього Риму багато ознак від свиней, завезених тоді з Індії. При­наймні, угорська свиня має вигнуту спину, плаский тулуб, вкритий кучерявою щетиною, від чого іноді здається, що свині закутані в ковдри сірого кольору. Але за своєю плодовитістю магнолиця значно поступалася англійським породам.

Беркширська порода свиней

Беркширська порода свиней

В Україні англійські свині поширилися в середині XVIII ст.

Від схрещення з місцевою домашньою породою з’явився різ­новид, який невдовзі витіснив усі інші породи.

Свинина, звичайно, набула популярності серед українців задовго до цього часу, але відтепер українці стали справжніми гурманами. При цьому ніхто й не підозрював про індійський родовід завезених англійських свиней. Для українців — це була суто європейська порода з короткою шиєю, смачнющими са­лом та м’ясом, невибаглива й плодовита.

московитів до всього європейського зробило й тут свою чорну справу. На англійські породи дивилися в Москві як середа на

 

Не так весело пішло в сусідній Московії. Вороже ставлення московитів   до всього європейського зробило й тиу свою чорну справу. На англійські  породи дивилися в Москві як середа  на п’ятницю, а місцеві свині до культу його величності , м’яко кажучи, не спонукали.

Поширена на території Московії довговуха, так звана чу­хонська порода свиней, не мала ані естетичного вигляду, ані особливих смакових властивостей м’яса та сала. Більше того, саме сала в ній майже й не було. Довгоногі з пласкими ребрами й коропоподібною опуклою спиною, чухонські свинки й каба­ни брудно-солом’яної масті швидше нагадували неоковирних цуценят. А їхня несамовита всеїдність навіювала думку про “нечистоту” тварини. Крім того, “чухонка” дуже повільно рос­ла. Тільки в два роки ця свиня набувала пристойних розмірів, та й то лише за дбайливого догляду й щедрої годівлі.

За таких обставин свинина (а особливо сало!) не стала для росіян національним наркотиком. І тільки після того, як у середині XIX ст. вони доп’ялися до смаколиків української кухні, сало потроху розпочало завойовувати їхні симпатії й шлунки.

Свято Сала на хуторі Галушківка

Що ми знаємо про сало та домашніх свиней?

Свиня

Чи є в Україні харч, здатний позмагатися з салом за своєю популярністю? Далебі — навряд! Сало з найдавніших давен слугує за герб і візитну картку української кухні. І нехай сучас­ні дієтологи розкладають його на різні хімічні елементи й гарячково рахують калорії, але для переважної більшості укра­їнців суха формула С2Н518Н3102)3 навряд чи нагадає Його Величність САЛО. Натомість, достатньо справжньому україн­цеві уздріти бодай невеличкий шматочок “білуватого золота” з рожевими прорізями м’яса та з брунатною, просмаленою житньою соломою шкірочкою, щоб на обличчі його з’явилася блаженна усмішка, руки відразу потягнулися до ножа та цибу­лини, а шлунок обізвався радісним маршем в очікуванні непе- ревершеної смакоти. І не треба ніяких там чудернацьких фор­мул, адже всім відразу зрозуміло — це САЛО! Наше САЛО.

Перші домашні свині

Перші згадки про одомашнення дикого кабана пов’язані з Китаєм, Південно-Східною Азією та Стародавнім Єгиптом. Вже 9000 років тому диких кабанів почали там спеціально приручати й вигодовувати задля м’яса й шкіри. І, певне, вже стародавні люди вельми вподобали собі й одне, й друге, якщо зображення свійської свині з’являються на фресках. Утім одо­машнені свині тоді ще мало чим відрізнялися від диких каба­нів — були такими ж високими й худими з темно-бурою щети­ною, яка стирчала в різні боки.

На території України археологи знаходять кістки свійсь­ких свиней у розкопах стійбищ, датованих третім тисячоліттям до нашої ери. Але тоді свині ще не домінували в домашньому господарстві, а окремі дослідники навіть вважають свинину випадковим елементом у харчовому раціоні тогочасного населення українських земель.

Ближче до нашої ери ставлення до свині теплішає. У VII ст. до н. е. у Північному Причорномор’ї з’явилися грецькі колонії. Греки шанували богиню Деметру. В рамках її культу вони про­славляли родючість землі й приносили в жертву вгодованих свиней.

Натомість, на просторах Аравійського та Синайського п-овів кабанці у цей час потрапили в немилість. Річ у тому, що в цій місцевості по берегах річок та озер водилася сила- силенна диких свиней, які були для місцевих мешканців го­ловним об’єктом полювання, а свинина — одним з основних продуктів харчування. Проте через деякий час у цих гурманів почали з’являтися ознаки виродження. Люди стали частіше хворіти, слабнути тощо. В усьому звинуватили, звісно, свиней, їх оголосили “особливо нечистими”. Таке ставлення настільки глибоко вкоренилося, що для євреїв, скажімо, навіть сама назва цієї тварини вважалась “нечистою”, й спершу вони, а за ними згодом і мусульмани воліли не вживати слово свиня, назива­ючи її “цей звір”або “ця тварина”. Пізніше заборона спожива­ти свинину стала одним з догматів іудейського та мусульман­ського віросповідань. А пасти свиней, як це робив “блудний син”, означало посісти найпринизливіше становище в сус­пільстві.

Насправді ж свині були ні в чому не винні й постраждали через неохайність споживачів їхнього м’яса й сала. Причина надмірної хворобливості населення Аравії та Синаю полягала зовсім не в якостях свинини, а в нехтуванні їдцями елемен­тарних правил гігієни. Навіть такі нехитрі процедури, як миття рук і термічна обробка м’яса, були радше винятком, ніж пра­вилом. Переважно м’ясо вживали напівсирим, провокуючи розвиток різних захворювань. Що свинина накопичує в собі зародки багатьох хвороб, а тому потребує обов’язкової терміч­ної обробки, стало відомо лише в середині XIX ст.

На щастя, українські землі оминула “чаша сія”. Навіть серед мусульман — кримських татар і ногайців — свинина ні­коли не викликала відрази. Попри заборони ісламу, у харчо­вому раціоні цих степовиків вона посідала не останнє місце. Збереглися кримськотатарські рецепти приготування свини­ни. Досить сказати, що слово шашлик — кримськотатарське, від шиш — шматок, або шаш — волосина. Шишилик означало шматками, а шашлик — вузькими смужками. Традиційний кримськотатарський домуз — це свіжа свинина, вимочена у джерельній воді й засмажена на вугіллі з старої виноградної лози, гілочок яблуні, вишні або айви.

У носіїв трипільської культури, поширеної на значній частині сучасних українських земель, домашня свиня нале­жала до культових тварин.

Її неабияк шанували, приносили в жертву богам, благаючи в тих захисту та сприяння у госпо­дарстві. Глиняні фігурки свиней — дуже поширений атрибуту житлах трипільських поселень. Поряд були й глиняні фігурки дикого кабана, який для трипільців разом з биком та бараном утілював могутність.

Культ вепра як уособлення сили, хоробрості й витри­валості був притаманний також скіфам. Дуже часто на обла­дунках скіфських мечів надибуємо зображення дикого кабана, а в курганних похованнях знатних скифів  — його фігурки.

Свято Сала

Які типи українських сільських поселень існували у давнину?

Українська хата мазанка на хуторі Галушковка 2017 р.

Типи україських сільських поселень
Сільські поселення належать до важливих елементів традиційної матеріальної культури українського народу, їх можна розглядати у різних аспектах. Найдоцільнішим є комплексний підхід, при якому основна увага звер¬тається на типи поселень та їх форми.
В Україні історично склалися три основні соціально-економічні типи сільських поселень:

  • село;
  • присілок;
  • хутір;

Село — давній і найпоширеніший тип поселения. Декілька окремих осель або груп дворів (приблизно 5—10 господарств), розростаючись, посту¬пово утворювали село. XV—XVI ст. вважають початком переходу від малодвірних до багатодвірних поселень. Процес цей відбувався повільно, і малодвірні поселення побутували ще тривалий час. Зокрема, в XVI ст. у гірських районах України по 5-7дворів. Аналогічна картина спостерігалася подекуди навіть у другій половині XVIII ст. За станом на 1781 р., ряд сіл Київського повіту були небагатодвірними -15 -18 дворів.

Село об’єднувало мешканців у сільську громаду, за якою закріплювалася певна територія, податки, обов’язки і т. ін. У наслідок цього зазначений тип поселення вважався адміністративною, економічною та юридичною одиницею.
У XIX — на початку XX ст. українське село як певна цілісна система складалося з ряду елементів: сельбища, центру, культових споруд, виробничо-побутових та культур¬но-освітніх об’єктів і установ.
Сельбище охоплює територію, на якій розташоване власне поселення — селянські двори, головна сільська дорога (вулиця), об’єкти інфраструктури. Як правило, воно відзначалося компактним розташуванням. Виняток становла Гуцульщина, де селянські двори розпорошувалися по всій території села.
Центром традиційно вважалася територія поблизу церкви або приміщення громадського управління. Часто ці споруди розташовувалися біля площі і разом з нею становили центр.
У деяких етнографічних районах України (Бойківщина, Гуцульщина, Лемківщина) композиційне виділення центру у вигляді площі відсутнє, що спричинено особливостями географічного середовища.
Культова споруда — церква — знаходилася переважно в центрі села у найкращому місці, поблизу дороги чи проїзду. Часто біля неї розташову валися кладовище та резиденція священика.
До виробничо-побутових об’єктів, характерних для укра¬їнського села XIX — початку XX ст., належали кузня, млин, корчма, крамниця, подекуди громадський шпихлір (комора)
Культурно-освітні об’єкти становили початкові школи (церковно-парафіяльні та державні), а також громадські організації. Наприкінці XIX — на початку XX ст. на західних землях України набули значного поширення хати-читальні . Їхнім організатором було товариство «Про¬світа». Хата-читальня споруджувалася на кошти сільської громади і була своєрідним клубом, осередком народного дозвілля.
Іншим поширеним в Україні типом малодвірного сільського поселення був присілок, або виселок, урочище. Він відомий з XV ст. Присілки виникали переважно внаслідок нестачі землі в селах і розташовувалися поза межами їхніх сельбищ. Адміністративно вони підпорядковувалися селу, на землях якого утворювалися.
До традиційних типів сільських поселень українців належить хутір. Здебільшого це мало двірне, переважно однодвірне, поселення. Певна частина хуторів виникла у період феодалізму внаслідок освоєння нових земель (народної колонізації). Це стосується насамперед козацьких хуторів-зимівників. Наприклад,
Протовчанська паланка Війська Запорожського мала 500 дворів у хуторах ( А.Скальковський. Історія Нової Січи або останнього коша запорожського,1841 р.) Хутір Галушківка у 1764 р. входив до складу Протовчанської паланки.

У процесі історичного розвитку типи поселень українців змінювалися під впливом різноманітних чинників: геогра¬фічного розташування, наявності торговельних шляхів, розвитку промислів, торгівлі, промислового виробництва тощо. За сприятливих обставин деякі села перетворювалися на містечка, хоча подекуди мав місце й зворотні процес: окремі містечка внаслідок ряду причин ( розвитку залізничного транспорту, занепаду промислів і торгівлі тощо) деградували в села .

Проведена у ЗО—40-х роках XX ст. насильницька колек¬тивізація спричинила істотні зміни у структурі українського села: з’явилися колгоспи, МТС, розпочалася руйнація храмів тощо. Поступово ліквідовувалися хутори та присілки, мешканців яких проти їх волі зганяли до сіл.Окремі крупні присілки перетворювалися на села. Так наприклад, у цей період на Дніпропетровщині, з козацьких хуторів – Галушківка, Проданівка та Гречаних хуторів утворили с. Гречане, яке в наступний час перебуває у складі Петриківського р-ну Дніпропетровської області.

Політика так званих «неперспективних сіл» призвела до спустошення та занепаду українських сільських поселень, які у недалекому минулому вражали чужоземців своєю мальовничістю, охайністю та заможністю. «Неперспективне» селянство, залишившись без землі, засобів виробництва, позбавлене елементарної опіки з боку держави (будівництва доріг, об’єктів інфраструктури, створення робочих місць і т. ін.), почало залишати праді¬дівські оселі і вирушало у пошуках кращої долі до міста.
На сучасному етапі перед незалежною Українською держа¬вою стоїть нелегке завдання відродження села.

Что такое миф?

Что такое миф

Миф — это рассказ о богах и героях, которые принимали участие в создании мира. Понятие «мифология» имеет несколько значений: совокупность рассказов одной культурно-исторической традиции (например, индоевропейской, славянской, украинской) особая форма мировосприятия; научная дисциплина, которая исследует мифы и мифологические системы. Для реконструкции мифов используют данные психологии, этнографии, археологии, лингвистики и других наук.

Миф — способ познания мира. В мифологическом сознании макрокосм (природа) и микрокосм (человек) взаимосвязаны и составляют единую систему мировоззрения, где мир познается через человека и наоборот. Религия обожает высшую силу, а миф — силы природы и страсти человеческой души. К примеру, Ветер и Гнев — это божества. Поэтому язычество — это скорее не религия (что предполагает связь с высшей силой), а мифология. По убеждению древних славян- язычников, всю вселенную пронизан мощной демонической силой. Она опасна, хотя и не всегда приводит к трагедии. Эту силу можно задобрить или отпугнуть с помощью различных обрядов и ритуалов. Носителей такой энергии в христианстве принято называть нечистой силой, а охранять человека от его воздействий призваны Спаситель, ангелы, архангелы и святые.

Человеческая душа постоянно нуждается единения с миром, поэтому миф всегда будет органической частью культуры. В  мировоззрение  украинцев вошли верования и представления многих поколений, живших на территории современной Украины и принадлежали к разным племенам и археологическим культурам. Древние собиратели, охотники, рыболовы, скотоводы и земледельцы; тюрки, иранцы, кельты и, конечно же, славяне оставили эхо своих верований в том многогранном комплексе, который мы сейчас называем украинским традиционной культурой.

Однако для всех традиционных культур во всем мире общей является направленность на сочетание трех миров: прошлого, настоящего и будущего. Все культуры строятся на уважении умерших предков, и именно от этого уважения зависят благополучие и душевное спокойствие живых. И не только потому, что старшие «отшлифовали» хозяйственный опыт или «отдавали силы» детям, когда те были маленькими. Просто между поколениями существует мистическая связь (незримый и узнаваем из мифологические образы). Умершие предки отходят в мир иной и там присоединяются к всеблагого и всемогущего начала. Поэтому, идя дорогой правды и почитая тех, кто отошел на юг, человек получает защиту и поддержку светлых сил. А они, как свидетельствуют мифы, всегда побеждают.

Интересный факт о тыкве. Тыква…это..

Олег Ляшко с тыквой ( гарбузом)

Бытует точка зрения, что  тыква (лат. Cucurbitaукр. гарбуз, кабак) пришла в Украину  к нам из Америки,  и  что  первыми, кто ее выращивал, были мексиканцы и индейцы Старого Света.  Но есть факт, подтверждающий обратное.

  1.  В Перу археологи нашли семена тыквы, а также посуду из нее и фрагменты табличек, на которых изображена  тыква, похожая на бутылочки. Исследования подтвердили, что  им   более  5 тысяч лет..
  2. Но другие свидетельства, что тыква «родилась» не в Америке, а в Африке и перуанским  индейцам она могла попасть двумя путями – либо самостоятельно преодолев океан, либо с африканскими мореплавателями. Найденные в Африке останки тыквы свидетельствуют о том, что очень давно, еще до Колумба Америку открыли жители Африки. В пользу свидетельства о африканском происхождении тыквы,  ученые проводили интересный  эксперимент — отправили в свободное плавание по океану из Африки,  тыква свободно переплыла океан и пришвартовалась у берегов Америки. Оказалось, семена тыквы без малейшего ущерба способны пробыть в соленой воде более 220 дней. Как бы там ни было, дикая тыква растет и в Африке, и в Америке. На «черном» континенте особым спросом она не пользовалась, а вот индейцы чего только с ней не вытворяли! Тыкву ели, из нее делали посуду, украшения, обереги, емкости для купания детей, тару для воды, музыкальные инструменты. Точно так же ее используют и сейчас. В Перу можно увидеть даже телеги, колеса которых сделаны из тыкв!
Тыква на хуторе Галушковка Гарбуз на хуторі Галушківка

Тыква на хуторе Галушковка

Установленно, что в Европу и соответсвенно,  позже в Укарину,  тыква попала благодаря испанским открывателям Америки во главе с Колумбом. Некоторые считают, что ее английское название «пампкинс» произошло от «помпионс». Именно так, будто бы, кричал француз Жак Картье, впервые увидевший тыкву и принявший ее за огромный арбуз. завоевала Русское слово тыква произошло по одной версии от древнеславянского «тук», что значит жирный, а по другой от лангедокского «туки или тыки», что значит голова. И сейчас в простонародье эту часть человеческого тела нередко называют тыквой. Попав в Европу, удивительная тыква быстро получила популярность своими превосходными вкусовыми качествами, необыкновенной урожайностью и нетребовательностью к уходу. Коммерческого значения она не получила, но росла практически в каждом дворе, где занимала самые дальние уголки. Примерно с середины 19 века ее сделали атрибутом Хэллоуина.

Когда в дом к незамужней девушке приходили сваты, чтобы посвататься, сама девушка обязательно запасалась большой тыквой. Для чего нужна тыква? Это своего рода символ отказа парню. Если парень нравился девушке и она хотела выйти за него замуж, тыква парню не выносилась. Из этой тыквы в последствии варили кашу.

Но если же жених не нравился девушке и она не хотела выходить за него замуж, то она молча выходила к сватам и давала в руки предполагаемому жениху тыкву. Для парня это считалось позором. Он выходил с тыквой в руках и все соседи видели по этой тыкве, что девушка отказала парню.Иногда молодые девицы украшали тыкву ленточкой. Это была как намёк, чтобы парень второй раз не вздумал свататься. Вот почему в старину парни так боялись получить от девушки тыкву в подарок.

Толстая тётушка Тыква в китайской народной сказке и добродушный старик кум Тыква из сказки Джанни Родари… В сказках тыква – добрый положительный герой. И, наверное, не зря. Ведь этот овощ обладает массой полезных свойств и несёт большой заряд позитивной энергии.

С давних времён в Китае очень популярны тыквы-горлянки (лагенария). Из них изготавливались талисманы под названием Ху-лу для привлечения в дом достатка и удачи, а молодоженам их дарили для будущей плодовитости.

Согласно учению фэн-шуй, которое в наши дни обрело большую популярность и в европейских странах, талисман ху-лу является символом здоровья и долголетия, он помогает супругам восстановить охладевшие отношения, если расположить этот талисман в «правильном» секторе. А расположенный в секторе достатка, он приносит в дом прибыль и финансовый успех.

Помимо настоящих тыкв-горлянок, существует множество её сестёр, изготовленных из зелёного нефрита, стекла, золота и серебра, глины и хрусталя.

В странах юго-восточной Азии с давних времён у народов монов и кхмеров (Камбоджа) тыква считалась священной. По древним преданиям, именно из тыквы произошли сами эти народы.

Почитаема тыква и в Лаосе. По старинной легенде народа мон, чудо-птица предупредила о грядущем потопе доброго человека и его семью (прообраз Библейской легенды о Ноевом ковчеге). И этот добрый и праведный человек с семьёй укрылся в огромной тыкве, на которую указала всё та же птица. После того как схлынула вода, тыква оказалась на вершине высокой горы. Выжившие после потопа люди посадили в землю семечки от спасшей их тыквы, и тыквы размножились, а в них вместо семян были люди, которые образовали народ мон и кхмерский народ.

В магических ритуалах в Камбодже, Лаосе, Тайланде и по сей день используют тыкву для защиты от злых духов, в целях привлечения богатства и при лечении бесплодия. В Тайланде тыкву зовут «faktong» – что означает «золотое хранилище».

Существует поверье, что если в вычищенную тыкву положить монеты и поставить ее у входа в дом, то к дому притягивается материальный достаток

Тыква на хуторе Галушковка Гарбуз на хуторі Галушківка

Тыква на хуторе Галушковка

На науторе Галушковка 4.11.2017 г. - праздник Тыквы ( Свято гарбуза)

Легенды города Екатеринослав: Проклятие казака Ермалая

Легенды города Екатеринослав: Проклятие казака Ермалая. Потоп после ливня

Легенды города Екатеринослав: Проклятие казака Ермалая

Старожилы хорошо помнят ливень, прозванный днепровским потопом, который бушевал в Днепропетровске в июле 1977 года. Вода на многих улицах залила полуподвалы, дворы, выгнав людей с пожитками на улицу. Хуже всех пришлось обитателям балок, на дома которых обрушился настоящий водопад. После грозы жители залитых квартир вынуждены были ночевать на улицах на вынесенных диванах, рядом стояли холодильники и прочая утварь. Потом им дали квартиры. Так стихия в одночасье положила конец большинству полуподвалов города

Знатоки шептались, что это следствие старого проклятия. Некоторые из них еще застали страшные наводнения в результате тех же ливневых дождей. Они потрясали город 12 июня 1891 года, когда уровень воды на Екатерининском проспекте поднялся на целый метр, в мае 1892 года, в 1907, 1908 и 1917 годах, когда люди передвигались по городу в лодках. И, наконец, 9-10 мая 1931 года, перед запуском плотины. Но затопление 1977 года было наиболее грандиозным, на центральных улицах уровень воды достигал полутора метров.

Как передавали из уст в уста, то рвалась на волю Половица. В конце XVIII века, чтобы заставить местных жителей забыть старое название располагавшегося в низинной части поселения, на которое «уселся» новый город, власти ввели штрафы. У наплавного моста, к которому вела дорога из Подгородного и куда днями напролет тянулись подводы, брички, повозки, был поставлен сотский, который опрашивал проезжавших куда они направляются. Тот, кто вместо Екатеринослава называл Половицу, подлежал административному взысканию. Кто же был гол как сокол — того били по спине батогом, приговаривая: «Запомни, дурень, нет больше Половицы».

Одним из проезжавших в Екатеринослав в апреле 1789 года оказался старый казак Ермолай. Он слыл знахарем и ехал к заболевшей родне. На вопрос сотского знает ли он, куда едет, казак, не ведавший о запрете, ответил, что в Половицу. За что лишился кошелька с монетами. Будучи упрямым по натуре он развернул коня, отъехал назад, пристроился в хвост запряженных волами повозок и вновь предстал перед представителем власти. Тот повторил вопрос, и вновь Ермолай ответил по-своему. На этот раз сотский забрал у него перекинутый через седло мешок с провизией и лечебными травами. Так повторялось несколько раз. Когда казак лишился коня, шапки, сапог и даже зипуна, он спросил, что сотский будет брать с него дальше.

— Твою кожу, — ответил тот и замахнулся на него дубовой палкой.

И тогда казак сказал:

— Десять раз я пробовал перебраться через Днепр на тот берег, и десять раз ты не пускал меня, отнимая каждый раз часть моего добра. Брать с меня больше нечего, а кожа моя заговорена. Сколько ударишь по ней, столько раз сей град будет тонуть. И до тех пор пока не вернет Половицу, не будет прощен. В противном случае поднимутся воды и смоют город навсегда.

Взбешенный сотский чертыхнулся и отвесил дерзкому простолюдину десять ударов палкой. Казак, молча снесший побои ушел прочь. Не успел он отойти от поста и полверсты, как разразилась страшная гроза. Ливень поднял воды реки, и они вместе с небесными потоками хлынули на город, затопив многие дома, лавки и базары. Это было первое наводнение, чуть не положившее конец планам Потёмкина. По крайней мере, он отказался от своего намерения разбить в низинной части городские кварталы.

 

Спустя 31 год старый Ермолай умер, так и не побывав у своей родни, и в этот 1820 год Екатеринослав испытал второе небывалое по своей мощи наводнение, смывшее большинство его административных строений и около сотни домов. Если верить пророчеству, девять водных катаклизмов с тех пор город уже пережил. Остался последний, самый мощный.

 

Начиная с 1970-х и вплоть до 1990-х годов, в районе Озерки и близлежащих улиц часто можно было встретить женщину странного вида. Она была одета в длинный балахон, на голове ее красовалась шляпа-корзина с букетом искусственных роз, а в руках она держала венок. Идя по улице Горького, затем Шмидта, сворачивала на Комсомольскую, затем Пушкина, после чего двигалась в обратном порядке. Она без конца пела какие-то старинные псалмы, а знакомым выдавала себя за прапраправнучку старого казака Ермолая. Иногда в псалмах можно было разобрать слова: «Поднимутся воды и смоют город…». Но пояснять их она отказывалась.

по материалам Любови Романчук

газета «Днепр Вечерний»

А что вы знали о полотенце ( укр. Рушник)

Музей сельского быта хутора ГалушковкаСельский зеленый туризм

Полотенце (укр.Рушник) — один из древнейших оберегов у разных народов. Сама полоса полотна имеет насыщенное символическое значение — дороги, судьбы, защита. А когда эта полоса еще и содержит на себе витканніе или вышитые знаки-обереги — защитная сила ее, соответственно, больше.

По всей Украине полотенцем накрывали хлеб на столе. Накривали ним и хлебную кадку приношения  после выпекания хлеба, ставя ее под образами в углу. Когда сын отправлялся в дальнюю дорогу, и мать дарила  ему полотенце , как оберег от  бедствия. Хлебом-солью до сих пор встречают гостей.

Полотенце использовали в многих обрядах. Прежде всего — в тех, которые связаны с браком и проводами в потусторонний  мир.

Все знают, что до свадьбы девушка должна была вышивать рушники. В общем, символами единения на свадьбе является полотенце и хлеб. Во время сватовства девушка (если была согласна выйти замуж) выносила для сватов полотенца (так называемые «плечевые») на деревянном блюде или на хлибе. Сваты перевязывали ими друг друга. На помолвке видбувалась церемония «должность» — на столе клали хлеб, который старший староста накрывал полотенцем, на него девушка и парень клали руки, и староста полотенцем их перевязывал. Далее происходило благословенне: молодые становились на колени на полотенце перед родителями (которые сидели на скамье), и родители трижды благословляли их хлебом-солью. На девичнике старшая дружка сажала рядом молодого и молодую, накрывала их полотенцем и посыпала рожью. В день свадьбы молодая была подпоясана полотенцем (чаще тканым кролевецким). Такое полотенце женщина хранила на протяжении всей своей жизни.

На полотенце становились молодые в церкви во время венчания. После венчанни им подносили хлеб, опять же, на полотенце. В дом  молодого брат заводил молодую, держась вместе с ней за полотенце. Когда делили каравай, мать подавала платок и чепец для покрытия молодой — на полотенце.

Полотенце был незаменимой вещью и в родильном обряде. Так, на полотенце принимала новорожденного ребенка Баба-повитуха. На крестинах она варила кашу, а роженица дарила ей полотенце, платок, полотно и хлеб.

Полотенце вывешивали у окна в знак того, что в доме есть покойник. Полотенцем завьязывал ворота после выноса гроба, «чтобы смерть не повернулась назад». Гроб в могилу опускали на полотенце. Во время поминальных обрядов  полотенцами обвязывали деревья или кресты.

В календарных обрядах, особенно весенних, были обычаи, связанные с полотенцем. К примеру, в день св. Юрия (6 мая), когда торжественно, всем родом впервые выходили в поле осматривать озимые, отец впереди нес на рушнике хлеб-соль. Полотенце расстилали на зеленом поле. Раскладывали еду, угощались. Так поступали и в первый день вспашки и жатвы. По окончании жатвы хозяин встречал жнецов с хлебом-солью на рушнике, а жнецы надевали на него жатвенный  венок  из колосков.

Не обходилось без полотенца и строительства дома. На нем надо было поднимать первую колоду, а также балку ( сволок). Строителям  хозяева  дарили полотенца.

Домашние полотенца бывают постовые (скромные) и праздничные (яркие). В доме полотенца вешают над иконами, портретами родственников, зеркалом.

С начала полотенца  были из ткани, затем — вышитые разными техниками. В течение двух последних веков разновидностей полотенец  увеличилось. Это и  выбитые  полотенца, и рисованные на бумаге (Петриковка), а также украшенные аппликацией из кусков нашитой ткани (Черкасская область).

ЕКАТЕРИНЕНСКАЯ МИЛЯ

milja

ЕКАТЕРИНЕНСКАЯ МИЛЯ

Дорожный знак и памятник истории установлен на маршруте путешествия, в которое отправилась императрица Екатерина II. Во время ее путешествия в Крым подобные путевые знаки по распоряжению князя Потемкина были расставлены на всем пути через каждые 10 верст.

Екатерининская миля являет собой нижнюю часть колонны тосканского ордера. Сложенный из грубого камня четырехгранный обелиск сделан в форме пирамиды с конусообразным завершением. Установлен он на прямоугольном постаменте. На одной из сторон сохранился круглый небольшой медальон. Предполагается, что там была соответствующая надпись, которая не сохранилась до наших дней. Древность этой памятки пробуждает неподдельный интерес не только проходящих туристов, но и местных жителей. Внимание исследователей и краеведов привлекает отсутствие каких-либо объясняющих таблиц этого сооружения. Предполагается, что Екатерининская миля – одна из первых каменных построек Екатеринослава, практически ровесница основания города на правом берегу Днепра в 1787 году. На территории Днепропетровской области насчитывается два обелиска. Один – в центре города Днипро на Соборной площади, другой – в селе Волосское. Частично разрушена, обросшая травой миля свидетельствует о том, что когда-то здесь стояла карета самой Екатерины II.

Автор: Сергей Малик

ОБ УКРАИНЕ, РУСИ И СЛАВЯНАХ

ОБ УКРАИНЕ, РУСИ И СЛАВЯНАХ

Владимир Яценко, санскритолог, лингвист. Живет в Норвегии, 20 лет прожил в Ауровиле.

ОБ УКРАИНЕ, РУСИ И СЛАВЯНАХ

Откуда взялось это слово — Украина, ведь оно встречается уже в древних летописях и картах, начиная с 12 века? В «Повести временных лет» Нестор упоминает уктриан: «Уктриане, глаголемые брахманы астровници иже от прадед наказанием и благочестием прославляяся, мяс не едят, ни вина пиют и никоея злобы творят, страха ради вкорененного им, ибо паче хранят предания прилежащих к ним индов». Причем, пришли они к Карпатам и поселились там уже в первых веках. Укры, украны, уктрианы, угры, унгары, венгры – по-разному называли народ, населяющий эти земли. Интересно то, что венгры себя так не называют, они называют себя мадьярами. Когда их племена пришли из Азии и поселились в этих местах, они унаследовали и имя этой местности. Кстати, на древнейших картах уже 12 века Украиной отмечены именно Карпатские горы и Прикарпатье.

Также непонятно и происхождение слова «славяне», или «словьяне». У Татищева читаем:

«Прокопий именует славаки и славы, равно же Иордан называет славы и славины, некоторые — словаки, или словины, а итальянцы по их наречию прибавили К и выговаривают — склавы и склавоны. И сие все трояко означает, что славы, славины и славаки от славы происходит, как бы сказать славные, что едва не все славяне за настоящее значение названия приемлют. Второе, словаки еще образуют от слов или речения, как то богемский историк Винцент Гагек в «Происхождении народа чешского или богемского» на листу 103 пишет: «По повелению цесаря Карла IV Иоанн Маринголя, епископ флоренский, муж ученый и осведомленный, излагая Богемскую хронику, рассказывает, славоны суть от Гелиса, а от славян богемы произошли, славоны же от слова (в немецкой — от слова или света) именовали».

Если бы не было сравнения уктриан с брахманами, то я бы, наверное, не осмелился применить санскритскую этимологию  для сравнения этих слов с санскритом. Но т.к. сам Татищев, ссылаясь на «Повесть временных лет», говорит об этом, я все же осмелюсь сделать анализ этих слов.

Ук-три, вак-три, где корень вак — «говорить», в слабой форме ук-, а -три – это суффикс делателя. В русском языке эквивалент уч-и-тель, где уч- корень, а –тель  суффикс используется в том же смысле. Т.е. ук-три – это «несущий слово», «говорящий слово», «словянин».

Сам Татищев не знает, откуда взялось название, но он ссылается снова на «Повесть временных лет» (27 глава):

«Сии два народа, у Нестора угры и обры, у иностранных всех — гунны и авары, довольно известны. Нестор наш их различает, угров за славян, а обриев за сарматов почитает …» Т.е. Нестор — один из самых древних авторитетных источников нашей истории говорит, что угры (укры) — это и есть славяне. Угры не как мадьяры, но как те, кто жил там до того, как пришли и поселились там мадьяры.

Насчет руссов и русских Татищев снова ссылается на Нестора: «Тот же Нестор в «Пришествие Рюриково»  говорит: «Призвали князей себе от варяг руссов, ибо так варяги именовались, и от них прозвались Русь»». И с этим Татищев собственно соглашается. Т.е. «русский» — это прилагательное, означающее принадлежность правящей династии, а словьяне, или уктриане, укране или украинцы – это нация.

Кстати, упоминается также и приход князя польского Казимира на наши земли и его разговор с людьми. Казимир спрашивает: «Люди кто вы?». Они говорят: «Словьяне мы». А он спрашивает: «А чьих будете?». Они говорят: «Русские мы».

Т.е. отсюда следует, что название Украина – это то же самое, что Словьянское государство, и неудивительно, т.к. никогда официального названия словьянского государства не существовало, т.к. это и была Украина.

 

 

На берегах Протовчі. Фрагмент двадцятий

Межа ХІХ–ХХ століть не принесла змін на краще. Земельний переділ 1901 р. подушний наділ становив 2 десятини, за переділом 1910 р. наділ більшості селян складав від 0,83 до 2 десятин. Зрозуміло, що в таких умовах частина селян йшла в наймити, на заробітки, на відхожі промисли. В Петриківці і навколишніх селах були розвинуті шкіряний, столярний, ковальський, шевський, ткацький, бондарний, капелюшний та покрівельний промисли (Історія міст і сіл Української РСР. Дніпропетровська область).
Ось так і жили люди. Хто – гірше. Хто – краще. Кому як щастило, у кого на що сил і наснаги вистачало. Та незважаючи на все, бувало й гарно – чи на яр марці вдало розторгувався (а в Петриківці з 1910 р. їх було вже 4 на рік), чи роботу гарну знайшов. За будь-яких умов люди будували хати, часто – толокою, розкішно розписували печі і стіни. Іноді ці місця відвідували поважні особи, як от у 1902 році сюди приїхав єпископ Катеринославський і Таганрозький Симеон. Завдяки цьому знаємо, що в цей час у Гречаних хуторах була церква, дані про яку доки ще не знайдені.
А далі була війна. А потім – революція. А потім – ще одна війна, громадянська. Тільки це вже зовсім інша історія, яка, якщо її написати, буде дуже відрізнятися від того, до чого ми звикли.

Карта Стрільбицького 1871 рік, видання 1919 р.

Карта Стрільбицького 1871 рік, видання 1919 р.

Поєднання карти Стрільбицького із сучасною ситуацією - шляхи, затоплення...

Поєднання карти Стрільбицького із сучасною ситуацією — шляхи, затоплення…