Останній кошовий отаман запорізьких козаків Петро Калнишевський, без сумніву, належить до найколоритніших і водночас найтрагічніших постатей української історії. Неба­гато віднайдемо наших визначних попередників, яким би доля відміряла такий складний життєвий шлях. Хоча, зда­валося, ніщо не віщувало П. Калнишевському стільки випро­бувань. Дорослі роки молодого Калниша розпочиналися типово, як і багатьох козацьких синів з Української козацької держави — Гетьманщини. Хлопець, який вдався нівроку ду­жим та кмітливим, вирішив піти на Запорізьку Січ, про яку стільки наслухався від рідних та знайомих. Там він доволі швидко пройшов шлях від рядового козака Кущівського ку­реня до кошового отамана.

За всю історію Запорізької Січі Петро Калнишевський найдовше був на цій найголовнішій посаді. І запам’ятався він як один з найталановитіших кошових, хоча тримати булаву йому випало в надзвичайно складний в історії запорізьких козаків та й усієї України час: Російська імперія твердо стала на шлях остаточної ліквідації української державності та ко­зацтва як стану.

До пори до часу завдяки своєму неабиякому розумові та дипломатичному хистові П. Калнишевському таланило стри­мувати апетити Росії. За його кошівства запорізькі козаки швидко перетворювалися на потужних господарників, осво­ювали величезні простори Південної України. Козацькі хуто­ри, села й селища густою сіткою вкрили цю територію і дали початок більшості сучасних міст і містечок Півдня й Сходу України, як-от Дніпропетровськ, Донецьк, Запоріжжя та ін. Тут владно пробивали собі дорогу паростки хутірського гос­подарства, найпрогресивнішого способу організації земле­робства.

П. Калнишевський та багато інших старшин були щедри­ми меценатами, жертвуючи на церкви й собори не тільки За­порожжя, а й Гетьманщини та Слобожанщини. Не втратили козаки й військового хисту. Непересічною була роль запо­рожців та самого II. Калнишевського в російсько-турецькій війні 1768-1774 рр. Козаки славилися як неперевершені роз­відники про події у Кримському ханаті.

Однак у кінцевому рахунку запорожці програли. Стра­тегія П. Калнишевського на відмову від рішучої відсічі будь- яким загарбницьким діям Росії зазнала цілковитого краху. У Петербурзі це сприйняли не інакше, як психологічну слаб­кість, політичну яловість, як сигнал до рішучого наступу на запорізькі вольності. У1775 р. Запорізька Січ була підступно ліквідована. Навіть в останню годину П. Калнишевський не наважився на збройний опір і за свою поступливість був від­дячений Катериною II… засланням на далекі Соловки. Там колишньому кошовому судилося пробути довгі 28 років аж до свого скону.

Тож доля П. Калнишевського — повчальне втілення того, до чого призводять сподівання вгамувати апетити Росії за до­помогою смиренності, усіляких поступок та демонстрацій лояльності.

Типи україських сільських поселень
Сільські поселення належать до важливих елементів традиційної матеріальної культури українського народу, їх можна розглядати у різних аспектах. Найдоцільнішим є комплексний підхід, при якому основна увага звер¬тається на типи поселень та їх форми.
В Україні історично склалися три основні соціально-економічні типи сільських поселень:

• село;
• присілок;
• хутір;

Село — давній і найпоширеніший тип поселения. Декілька окремих осель або груп дворів (приблизно 5—10 господарств), розростаючись, посту¬пово утворювали село. XV—XVI ст. вважають початком переходу від малодвірних до багатодвірних поселень. Процес цей відбувався повільно, і малодвірні поселення побутували ще тривалий час. Зокрема, в XVI ст. у гірських районах України по 5-7дворів. Аналогічна картина спостерігалася подекуди навіть у другій половині XVIII ст. За станом на 1781 р., ряд сіл Київського повіту були небагатодвірними -15 -18 дворів.

Село об’єднувало мешканців у сільську громаду, за якою закріплювалася певна територія, податки, обов’язки і т. ін. У наслідок цього зазначений тип поселення вважався адміністративною, економічною та юридичною одиницею.
У XIX — на початку XX ст. українське село як певна цілісна система складалося з ряду елементів: сельбища, центру, культових споруд, виробничо-побутових та культур¬но-освітніх об’єктів і установ.
Сельбище охоплює територію, на якій розташоване власне поселення — селянські двори, головна сільська дорога (вулиця), об’єкти інфраструктури. Як правило, воно відзначалося компактним розташуванням. Виняток становла Гуцульщина, де селянські двори розпорошувалися по всій території села.
Центром традиційно вважалася територія поблизу церкви або приміщення громадського управління. Часто ці споруди розташовувалися біля площі і разом з нею становили центр.
У деяких етнографічних районах України (Бойківщина, Гуцульщина, Лемківщина) композиційне виділення центру у вигляді площі відсутнє, що спричинено особливостями географічного середовища.
Культова споруда — церква — знаходилася переважно в центрі села у найкращому місці, поблизу дороги чи проїзду. Часто біля неї розташову валися кладовище та резиденція священика.
До виробничо-побутових об’єктів, характерних для укра¬їнського села XIX — початку XX ст., належали кузня, млин, корчма, крамниця, подекуди громадський шпихлір (комора)
Культурно-освітні об’єкти становили початкові школи (церковно-парафіяльні та державні), а також громадські організації. Наприкінці XIX — на початку XX ст. на західних землях України набули значного поширення хати-читальні . Їхнім організатором було товариство «Про¬світа». Хата-читальня споруджувалася на кошти сільської громади і була своєрідним клубом, осередком народного дозвілля.
Іншим поширеним в Україні типом малодвірного сільського поселення був присілок, або виселок, урочище. Він відомий з XV ст. Присілки виникали переважно внаслідок нестачі землі в селах і розташовувалися поза межами їхніх сельбищ. Адміністративно вони підпорядковувалися селу, на землях якого утворювалися.
До традиційних типів сільських поселень українців належить хутір. Здебільшого це мало двірне, переважно однодвірне, поселення. Певна частина хуторів виникла у період феодалізму внаслідок освоєння нових земель (народної колонізації). Це стосується насамперед козацьких хуторів-зимівників. Наприклад,
Протовчанська паланка Війська Запорожського мала 500 дворів у хуторах ( А.Скальковський. Історія Нової Січи або останнього коша запорожського,1841 р.) Хутір Галушківка у 1764 р. входив до складу Протовчанської паланки.

У процесі історичного розвитку типи поселень українців змінювалися під впливом різноманітних чинників: геогра¬фічного розташування, наявності торговельних шляхів, розвитку промислів, торгівлі, промислового виробництва тощо. За сприятливих обставин деякі села перетворювалися на містечка, хоча подекуди мав місце й зворотні процес: окремі містечка внаслідок ряду причин ( розвитку залізничного транспорту, занепаду промислів і торгівлі тощо) деградували в села .

Проведена у ЗО—40-х роках XX ст. насильницька колек¬тивізація спричинила істотні зміни у структурі українського села: з’явилися колгоспи, МТС, розпочалася руйнація храмів тощо. Поступово ліквідовувалися хутори та присілки, мешканців яких проти їх волі зганяли до сіл.Окремі крупні присілки перетворювалися на села. Так наприклад, у цей період на Дніпропетровщині, з козацьких хуторів – Галушківка, Проданівка та Гречаних хуторів утворили с. Гречане, яке в наступний час перебуває у складі Петриківського р-ну Дніпропетровської області.

Політика так званих «неперспективних сіл» призвела до спустошення та занепаду українських сільських поселень, які у недалекому минулому вражали чужоземців своєю мальовничістю, охайністю та заможністю. «Неперспективне» селянство, залишившись без землі, засобів виробництва, позбавлене елементарної опіки з боку держави (будівництва доріг, об’єктів інфраструктури, створення робочих місць і т. ін.), почало залишати праді¬дівські оселі і вирушало у пошуках кращої долі до міста.
На сучасному етапі перед незалежною Українською держа¬вою стоїть нелегке завдання відродження села.

Полотенце (укр.Рушник) — один из древнейших оберегов у разных народов. Сама полоса полотна имеет насыщенное символическое значение — дороги, судьбы, защита. А когда эта полоса еще и содержит на себе витканніе или вышитые знаки-обереги — защитная сила ее, соответственно, больше.

По всей Украине полотенцем накрывали хлеб на столе. Накривали ним и хлебную кадку приношения  после выпекания хлеба, ставя ее под образами в углу. Когда сын отправлялся в дальнюю дорогу, и мать дарила  ему полотенце , как оберег от  бедствия. Хлебом-солью до сих пор встречают гостей.

Полотенце использовали в многих обрядах. Прежде всего — в тех, которые связаны с браком и проводами в потусторонний  мир.

Все знают, что до свадьбы девушка должна была вышивать рушники. В общем, символами единения на свадьбе является полотенце и хлеб. Во время сватовства девушка (если была согласна выйти замуж) выносила для сватов полотенца (так называемые «плечевые») на деревянном блюде или на хлибе. Сваты перевязывали ими друг друга. На помолвке видбувалась церемония «должность» — на столе клали хлеб, который старший староста накрывал полотенцем, на него девушка и парень клали руки, и староста полотенцем их перевязывал. Далее происходило благословенне: молодые становились на колени на полотенце перед родителями (которые сидели на скамье), и родители трижды благословляли их хлебом-солью. На девичнике старшая дружка сажала рядом молодого и молодую, накрывала их полотенцем и посыпала рожью. В день свадьбы молодая была подпоясана полотенцем (чаще тканым кролевецким). Такое полотенце женщина хранила на протяжении всей своей жизни.

На полотенце становились молодые в церкви во время венчания. После венчанни им подносили хлеб, опять же, на полотенце. В дом  молодого брат заводил молодую, держась вместе с ней за полотенце. Когда делили каравай, мать подавала платок и чепец для покрытия молодой — на полотенце.

Полотенце был незаменимой вещью и в родильном обряде. Так, на полотенце принимала новорожденного ребенка Баба-повитуха. На крестинах она варила кашу, а роженица дарила ей полотенце, платок, полотно и хлеб.

Полотенце вывешивали у окна в знак того, что в доме есть покойник. Полотенцем завьязывал ворота после выноса гроба, «чтобы смерть не повернулась назад». Гроб в могилу опускали на полотенце. Во время поминальных обрядов  полотенцами обвязывали деревья или кресты.

В календарных обрядах, особенно весенних, были обычаи, связанные с полотенцем. К примеру, в день св. Юрия (6 мая), когда торжественно, всем родом впервые выходили в поле осматривать озимые, отец впереди нес на рушнике хлеб-соль. Полотенце расстилали на зеленом поле. Раскладывали еду, угощались. Так поступали и в первый день вспашки и жатвы. По окончании жатвы хозяин встречал жнецов с хлебом-солью на рушнике, а жнецы надевали на него жатвенный  венок  из колосков.

Не обходилось без полотенца и строительства дома. На нем надо было поднимать первую колоду, а также балку ( сволок). Строителям  хозяева  дарили полотенца.

Домашние полотенца бывают постовые (скромные) и праздничные (яркие). В доме полотенца вешают над иконами, портретами родственников, зеркалом.

С начала полотенца  были из ткани, затем — вышитые разными техниками. В течение двух последних веков разновидностей полотенец  увеличилось. Это и  выбитые  полотенца, и рисованные на бумаге (Петриковка), а также украшенные аппликацией из кусков нашитой ткани (Черкасская область).