Новости

О сельском зеленом туризме..

Выборный Владимир, основатель хутора “Галушковка” в телепередаче Евгения Надиона – “Тема”.

Зима на хуторе Галушковка..

Зима на хуторе Галушковка. Гостевой дом.

Зима на хуторе Галушковка. Гостевой дом.

Зима на хуторе Галушковка. Гостевой дом.

Зима на хуторе Галушковка. Гостевой дом.

Зима на хуторе Галушковка. Гостевой дом.

Зима на хуторе Галушковка. Гостевой дом.

Зима на хуторе Галушковка. Мастерская для проведения мастер-классов по петриковской росписи и гончарству

Зима на хуторе Галушковка. Мастерская для проведения мастер-классов по петриковской росписи и гончарству

Зима на хуторе Галушковка. Мастерская для проведения мастер-классов по петриковской росписи и гончарству

Зима на хуторе Галушковка. Мастерская для проведения мастер-классов по петриковской росписи и гончарству

Зима на хуторе Галушковка. Клуня

Зима на хуторе Галушковка. Клуня

Зима на хуторе Галушковка. Музей Креста

Зима на хуторе Галушковка. Музей Креста

Зима на хуторе Галушковка. Музей Креста

Зима на хуторе Галушковка. Музей Креста

Зима на хуторе Галушковка. Кипарисовик нутканский Пендула Chamaecyparis nootkatensis Pendula

Зима на хуторе Галушковка. Кипарисовик нутканский Пендула Chamaecyparis nootkatensis Pendula

ЯК УКРАЇНКИ ОДЯГАЛИСЯ НА СВЯТА ПОНАД 100 РОКІВ ТОМУ

1 2 3 4 5 6 8

ЯК УКРАЇНКИ ОДЯГАЛИСЯ НА СВЯТА ПОНАД 100 РОКІВ ТОМУ

Про красу та самобутність українського одягу свого часу досить влучно сказав Ілля Рєпін, порівнявши українок з парижанками: “Тільки українки та парижанки вміють одягатися зі смаком! Ви не повірите, як чарівно одягаються дівчата, парубки теж спритно: … це дійсно народний, зручний і граціозний костюм. А які дукати, моністи, головні убори, квіти! А які обличчя! А яка мова! Просто краса, краса і краса!”

Причорномор’я (Одещина)

Весільне вбрання нареченої. Наречена одягнута у сарафан (шарафан) – одяг початку ХХ ст. Традиційний стрій Причорномор’я вирізняється особливою поліхромністю та наявністю орнітоморфного мотиву у вишитті сорочок. Жіночі сорочки мали тут особливо розкішне пошиття: різноманітні декоративні шви і викінчення лиштви зубчиками. Нашийні прикраси з коралу і перлів обрамлювалися низками “баламутів”.

Середня Наддніпрянщина (Черкащина, Полтавщина)

Сорочки були дуже різноманітні. Вишивали чорними, білими й червоними нитками. Вражає величністю і стрункістю силуету, несхибним смаком і поєднанням виразних кольорів.

Лемківщина

Багатими на оздобу відзначалися у строї лемків жіночі та чоловічі безрукавки – лейбики. Вишиття на них, зазвичай, вовняне, гладдю, орнаменти квіткові. Білі сорочки – опліччя, декоровані неширокою смугою геометричного орнаменту на вуставці та характерними брижами, стягнутими над зап’ястям або в лікті з вузьким вишитим манжетом.

Покуття (Снятинський та Городенківський райони Ів-Франківської обл.)

У геометричних та квіткових орнаментах Покутських сорочок, як і в інших елементах одягу, домінують червоні та бордові кольори. Сорочки багато зашиті. Розповсюджено різні техніки: низинка, хрестик, виколювання, об’ємні рельєфні шви. Крайки та пояси щедро прикрашені кутасами та сухозолотом.

Галичина

Зазвичай сорочки в Галичині носили з домотканого полотна. Але міські пани могли собі дозволити купувати дорожчу ткану фабричну тканину. Вишиття було заполоччю, техніками стебнівка, настилування, обметування, мережка, хрестик, кіска. Кілька різних регіонів, що входили до складу Галичини, вирізнялися і колористикою, і орнаментикою. Однак можна виділити переважання поєднання геометрії з флористикою.

Гуцульщина

Барвистість одягу гуцулів становить їхню основну специфічну рису. Стрій здалеку виказував соціальний статус людини, був своєрідним атестатом зрілості. Деякі елементи одягу чи оздоби починали носити з певного віку. Дівчата заплітали одну чи дві коси довкола голови. Через всю косу вплітали червоний гарус, металевий обріч, уплітки. Молоді жінки одягали на голову хустку, зав’язану ззаду.

Середнє Подніпров’я (Полтавщина)

Сорочки на Полтавщині переважали з великим шийним викотом та з уставками. Вузький комір, чохли та пазуху не вишивали. Основні кольори ниток – чорні, червоні та білі лляні. Рясно покривали флористичною орнаментикою. Також часто для молодичок на сорочках використовувалася техніка вирізування. У літніх жінок вишиття було значно менше.

Полісся (Чернігівщина)

Дівчата на Чернігівщині носили характерного вишиття традиційну лляну додільну сорочку (з виложистими комірами суцільні), давній зшиваний саян (андарак) з тканим вишиваним орнаментом. Елементи вишивки – гладь, стебнівка, заполоч червоного і чорного кольорів та біла лляна нитка – біль. Орнаментика переважно геометрична.

Вінничина (Центральне Поділля)

Сорочки цього регіону відзначалися стриманістю кольорів, виточнченістю й філігранністю роботи. На Поділлі часом використовували срібні нитки у вишитті, майстерно поєднуючи їх із чорним та червоним шовком у техніці гладді та стебнівки. До прикрас незмінно додавалися “баламути” – назва каменю є народною трансформацією слова “перламутри”.

Стилістика та фото: Майстерня “Треті Півні”
www.facebook.com/TretiPivni

Дядечко та чарівна мітла.

dvornik

Дядечко та чарівна мітла.

Жив-був Дядечко. Була в Дядечка мітла. Мітла не звичайна, а чарівна. Дядечко теж був незвичайний, бо жив у Небесній країні.

Працював Дядечко з вечора до ранку. До пробудження Сонця він чарівною мітлою розмітав ніч, прибирав небесну доріжку. Коли довго не було дощу, лоскотав Хмари, доки сльози у них від сміху не виступлять. Потім відпускав Хмари пастися над річкою чи озером. Якщо пустун-Вітерець розганяв Хмари, Дядечко брав чарівну мітлу і збирав їх докупи…

Ось така відповідальна робота була у Дядечка…

Одного разу Дядечко підмітав небесну доріжку, задумався, не помітив, як зачепив зірочку. Полетіла зірочка донизу. Забідкався Дядечко, розбудив Сонце.

– Дядечко, не переймайся, – заспокоїло його Сонце, – нехай ця зірка принесе людям щастя. Вони подивляться на небо, посміхнуться. А ти будь обережнішим… Піду посплю декілька годин. І ти відпочинь.

Поставив Дядечко чарівну мітлу, вибрав найм’якішу хмаринку, притулився до неї та й заснув…

Якщо ви бачите, як падає зірочка, то це Дядечко знову необережно підмів небесну доріжку.

Людмила Бова

 

С НОВЫМ ГОДОМ!

 

int_1Дорогие друзья!
Как всегда, у Новогодней черты мы подводим итоги ушедшего года и составляем планы на будущее. Благодарим всех Вас, кто был с нами в этом году! Вместе с Вами мы открыли «новые земли» своего края, познакомились с уникальными людьми, краеведами, учеными, историками и поэтами. Вместе с Вами мы учимся любить и ценить свою землю, открывая все более глубокие пласты ее истории и культуры. Вместе с Вами мы стираем «белые пятна» наших незнаний о себе!
«Дивная Украина» поздравляет всех с наступающими праздниками и предлагает окунуться в приятные воспоминания ушедшего года!

20161129_14322420161129_15293320161129_14373815782315_1739594596357787_495305454_n20161022_111616perunovoruki-vverh15782735_1739597066357540_913764784_n15730888_1739597103024203_264137898_n20160918_105621derezuvatyiy-maydan15782188_1739596603024253_2095623455_n20161031_125600svitovid

С новым годом!

С новым годом!

С новым годом!

СВЯТИЙ ВЕЧIP

 

 

4722_4-1

СВЯТИЙ ВЕЧIP
24 грудня

Світовит Пашник
Волхв РПК
Вечір напередодні Різдва має назви Святвечір, Багата кутя, Вілія. Щойно на небосхилі з’являється перша зірка, всією родиною сідають за стіл, який звуть багатим, бо на ньому має бути 12 різноманітних пісних страв. Звідси й назва “Багата кутя” чи “Багатий Святвечір”.
Степан Килимник пояснює, що дванадцять страв це тому, що протягом року “Місяць Землю оббігає 12 раз”. Отже, кожному Місяцю наче присвячена страва. По-друге, на Багату кутю мусять бути приготовлені страви з усієї городини та садовини, що тільки є в господарстві, щоб усім цим прийняти й Бога врожаю і святі душі дідів-прадідів. А вони покуштувавши всього, дадуть у цьому році іще більший урожай.
Пісні страви мусять бути на Багату Кутю тому, що слов’яни з давніх часів у цей Вечір приносили Богові урожаю – Сонцю – безкровну жертву у усієї рослинності, яку тільки людина вживала, бо це магічні дії – дати повний достаток на Багату Вечерю, усе рослинне багатство. Але разом з Богом урожаю невидимо у цей Вечір та в цю ніч буде оглядати “скотій Бог”, якого називали Велесом. А тому жодна тварина в цей вечір не повинна зазнати найменшої кривди й не мусить бути крови. [4, 21]. Треба зазначити, що до Святого Вечора продовжувався передріздвяний піст і скоромне можна було їсти тільки з наступного дня. Аналогічні заборони були і щодо Великодня.

Дідух.
На різдвяні свята обов’язковим символом є Дідух, який виготовляють з обжинкового снопа. Дідуха урочисто вносили у світлицю і ставили на Бабу – оберемок соломи, якою застеляють долівку.
Добрий вечір! З Колядою!
Несемо жито з травою.
Дай, Боже, на жито уроду,
а на сіно погоду! [3, 214].
Дідух символізує культ роду предків. Вважається, що добрі душі пращурів мають оберігати посіви та врожай від всіляких бід: повені, граду, бурі, вогню тощо.
Оскільки вважається, на час народин Сонця, тобто на Різдво, духи пращурів з настанням сутінків оселяються в помешканнях, то на їхню честь і ставлять на почесне місце (покуті) Дідуха, біля якого обов’язково мають бути кутя та узвар, які є поминальними стравами.
Усі душі померлих вважаються святими, то мусили перебувати в Раю. Тому і сніп носить другу назву “Сніп-Рай”, “Дідух-Рай”. [4, 24].
Велесова Книга повідомляє про ушанування Снопа:
“То Велес учив Праотців наших землю раяти і злаки сіяти, і жняти віна-вінча на полях страдних, і ставити Снопа до огнища і чтити його, яко Отця Божого” (ВК,8(2)); “І там оселилися і огнище творили Дубу і Снопу, який єсь Сварог – Пращур наш” (ВК,15б); “І огниці розпалюємо біля дубів; і тако Снопа велечаємо і речемо хвалу про нього” (ВК,24б). [2].
Напередодні Щедрої куті (з 31 грудня на 1 січня) Дідуха виносять з оселі. В одних випадках його повністю спалюють в садку біля хати так, щоб дим ішов на дерева і молили про добрий урожай, в інших – обмолочують (солому все одно палять) і насіння змішують з тим, яким засівають оселі на Новий рік або тримають до Благовісника і змішують з посівним зерном.

Обрядові прикраси (павуки, їжаки).
З дебелих житніх стебел нарізуються різних розмірів соломинки. Просовуючи через порожнину нитку, роблять з них різноманітні кубики, пірамідки. За основу беруть найбільшу фігурку. До неї долучають з боків менші (іноді в середині центральної фігурки знаходилося кілька маленьких ромбиків або квадратиків). Бокові стебла обмотують різнокольоровим папером або ж пацьорками.
Напередодні Різдва “павуків” підвішують до центрального сволока чи на виході напроти дверей. Вони тримаються на довгій волосинці з конячого хвоста (або на нитці) і постійно крутяться, наче живі, завдяки циркуляції повітря.
Ці іграшки названо “павуками” за подібність до цих комах і павутиння, яке вони виплітають. Вишуканість, з якою виготовляють павуки свої дивовижні мережива, завше викликала симпатію. За народною уявою вони уособлюють працьовитість.
Крім цього, відоме й повір’я: якщо поруч з вами спустився павучок, то це має віщувати якусь новину. Можливо, їх виготовляють для того, щоб у такий спосіб сповістити про Різдво.
Поруч з “павуками” сусідяться “їжачки”. Їх роблять із тіста або глини. У виліплену форму густо затикають невеличкі колоски, потім все це сушать на комині.
Поміж подвійні вікна вставляються різноманітні прикраси. Вони виготовляються із різновідтінкових стебел соломи, кольорового паперу, через які продівають нитку і підвішують між склом.

Замовляння.
Степан Килимник записав замовляння на Гуцульщині, що промовлялося перед вечерею, вони мали різні варіанти. Після обходу двору господар брав у руки макітру з кутею, а господиня тримала свічку. Зупинившись посеред сіней, чоловік каже:
– Пресвяте Сонце, Місяцю ласкавий, зорі ясні, дощі рясні – йдіть до нас на Святу Вечерю – Кутю їсти!
– Святі наші діди-прадіди, батьки-матері, брати-сестри, діти онуки-правнуки – усі душі наші-Лада, йдіть з нами вечеряти! (Промовляє тричі).
Жінка додавала:
– Шануємо вас і просимо до господи Святу Вечерю споживати!
Потім хатні двері зачинялися, а надвірні відчиняє господиня:
– Лихий морозе, буйний вітре, палючі промені, люта буре, лихе й зле – йдітькутю їсти! (Проказує тричі).
Потім виходить надвір, стає перед порогом і каже:
– Кличу вас!… Не йдете? Щоб повік-віків не приходили… Щоб ми вас видом не видали, слихом не слихали… Скам’янійте ж у скелях, кручах, темних лісах, високих горах, глибоких кручах, у снігах-льодах, куди курячий голос не доходить… [4, 29].

Застілля.
На столі обов’язково має бути кутя – це основна обрядова їжа. Її готують з пшеничних або ячмінних зерен (на півдні України з рису). До звареного зерна додають солоду. На особливу увагу заслуговує обряд внесення куті, яку зазвичай несе господиня:
– Кутю на покутю, узвар – на базар, а пироги – на торги.
Горщик із кутею ставлять на покуті в кублище, яке роблять з найзапашнішого сіна. Горщик прикривають хлібом та дрібком солі. Після свят частину сіна віддають худобі, а решту тримають для кубел, де мають нестися кури чи висиджуватися курчата.
За Святвечірній стіл першим, як і годиться, сідає господар, а за ним інші члени родини.. Під час святкової вечері намагаються не виходити з-за столу, розмовляють тихцем. Вставши, глава сімейства пропонує пом’янути предків і запросити їх до Святвечора. Вважається, що саме в цей час усі предки мають прийти до оселі, а відтак для них звільняють місця на лавах, ліжках, стільчиках, ставлять на ніч страви й кладуть ложки. Слідом за господарем усі присутні виголошують молитву, яка звернена до тих, хто заблукав у лісі, втопився у морі чи не повернувся з далекої дороги або війни. Тому перед тим, як сісти, домочадці дмухали на лаву, “щоб не присісти чиюсь душочку”[1, 17].
Господар називає імена небіжчиків, приказує:
– Хто вмер, той у Наві, а хто живий, той з нами. Хай їм легко ведеться, а нам легко живеться!
Наступну молитву виголошують усім нині сущим членам родини. Їм зичать здоров’я і щастя, бажають, щоб гуртом і в злагоді дочекались наступного Різдва. Після цього господар бере свічку та миску з кутею і, поклонившись до чотирьох кутів, передає страву дружині. Кожен з присутніх мав з’їсти по три ложки куті. [6].

Діти несуть вечерю.
Після вечері діти повинні однести обрядову їжу своїм хрещеним батькам, бабусям-дідусям. Звичайно, коли близько. а коли далеко, то це робилося на 1-й день Різдва разом із батьками. Матері кладуть дітям до куті ще книша та калачі та інші страви за бажанням.
Діти, зайшовши до хати, кажуть: “Добрий вечір! Мамо й тато прислали вам хліб, сіль і вечерю”.
Миску з “Вечерею” ставили на стіл. Ощедрені дякують і куштують кутю, хвалять її, беруть частину інших гостинців, дякують, що принесли вечерю. В свою чергу вони обдаровують дітей горіхами, яблуками, цукерками, грішми та ін. [4, 35-36; 5].

Колядування.
Надвечір на Різдво село оживає – починається масове колядування. Колядки – це переважно величальні пісні, призначені для кожної конкретної людини: господаря, господині, хлопця, дівчини, дитини. Найдавнішими з них вважаються колядки мітологічного змісту: про космічне море, острів-камінь, світове дерево (образ Всесвіту), про птахів-деміургів – творців світу. Ось приклади такої колядки:
Коли не було з нащада світа, Дажбоже!
Тоді не було Неба, ні Землі, Дажбоже!
А лише було синєє Море, Дажбоже!
А серед моря – зелен Явір, Дажбоже!
На явороньку три голубоньки, Дажбоже!
Три голубоньки радоньку радять, Дажбоже!
Радоньку радять, як Світ сновати, Дажбоже!… [5].
Різдвяні колядницькі гурти споряджають переважно парубки. Вони заздалегідь вибирають ватага, міхоношу, козу, пастуха та ін. Неодмінним атрибутом усіх колядницьких ватаг мала бути восьмикутна зірка, яку носив ватаг (Береза).
Заходячи на подвір’я, колядники просять дозволу, і коли господар зголошується, починають забавну виставу із віншувальних пісень-колядок та жартівливих сценок. У поетичних текстах оспівуються господар, господиня та їхні діти, колядники зичать їм щастя й здоров’я, а господарству – статків і щедрого приплоду. [6].

Різдвяний Дідух на хуторі Галушківка!

Різдвляний Дідух

Різдвяний Дідух