История Украины

ЕКАТЕРИНЕНСКАЯ МИЛЯ

milja

ЕКАТЕРИНЕНСКАЯ МИЛЯ

Дорожный знак и памятник истории установлен на маршруте путешествия, в которое отправилась императрица Екатерина II. Во время ее путешествия в Крым подобные путевые знаки по распоряжению князя Потемкина были расставлены на всем пути через каждые 10 верст.

Екатерининская миля являет собой нижнюю часть колонны тосканского ордера. Сложенный из грубого камня четырехгранный обелиск сделан в форме пирамиды с конусообразным завершением. Установлен он на прямоугольном постаменте. На одной из сторон сохранился круглый небольшой медальон. Предполагается, что там была соответствующая надпись, которая не сохранилась до наших дней. Древность этой памятки пробуждает неподдельный интерес не только проходящих туристов, но и местных жителей. Внимание исследователей и краеведов привлекает отсутствие каких-либо объясняющих таблиц этого сооружения. Предполагается, что Екатерининская миля – одна из первых каменных построек Екатеринослава, практически ровесница основания города на правом берегу Днепра в 1787 году. На территории Днепропетровской области насчитывается два обелиска. Один – в центре города Днипро на Соборной площади, другой – в селе Волосское. Частично разрушена, обросшая травой миля свидетельствует о том, что когда-то здесь стояла карета самой Екатерины II.

Автор: Сергей Малик

ОБ УКРАИНЕ, РУСИ И СЛАВЯНАХ

aibeiaiaaabeco-v4s2fo-mj1aeic3zjyxjkx3bob3rvkig1nzhjodyyngflzwrjntjkywi3ytgxmge5zda4yzdintu2mmi0odkxmaeaqmxl0nxkjra0f9w8qfnxhobobw-1

Владимир Яценко, санскритолог, лингвист. Живет в Норвегии, 20 лет прожил в Ауровиле.

ОБ УКРАИНЕ, РУСИ И СЛАВЯНАХ

Откуда взялось это слово – Украина, ведь оно встречается уже в древних летописях и картах, начиная с 12 века? В «Повести временных лет» Нестор упоминает уктриан: «Уктриане, глаголемые брахманы астровници иже от прадед наказанием и благочестием прославляяся, мяс не едят, ни вина пиют и никоея злобы творят, страха ради вкорененного им, ибо паче хранят предания прилежащих к ним индов». Причем, пришли они к Карпатам и поселились там уже в первых веках. Укры, украны, уктрианы, угры, унгары, венгры – по-разному называли народ, населяющий эти земли. Интересно то, что венгры себя так не называют, они называют себя мадьярами. Когда их племена пришли из Азии и поселились в этих местах, они унаследовали и имя этой местности. Кстати, на древнейших картах уже 12 века Украиной отмечены именно Карпатские горы и Прикарпатье.

Также непонятно и происхождение слова «славяне», или «словьяне». У Татищева читаем:

«Прокопий именует славаки и славы, равно же Иордан называет славы и славины, некоторые – словаки, или словины, а итальянцы по их наречию прибавили К и выговаривают – склавы и склавоны. И сие все трояко означает, что славы, славины и славаки от славы происходит, как бы сказать славные, что едва не все славяне за настоящее значение названия приемлют. Второе, словаки еще образуют от слов или речения, как то богемский историк Винцент Гагек в «Происхождении народа чешского или богемского» на листу 103 пишет: «По повелению цесаря Карла IV Иоанн Маринголя, епископ флоренский, муж ученый и осведомленный, излагая Богемскую хронику, рассказывает, славоны суть от Гелиса, а от славян богемы произошли, славоны же от слова (в немецкой – от слова или света) именовали».

Если бы не было сравнения уктриан с брахманами, то я бы, наверное, не осмелился применить санскритскую этимологию  для сравнения этих слов с санскритом. Но т.к. сам Татищев, ссылаясь на «Повесть временных лет», говорит об этом, я все же осмелюсь сделать анализ этих слов.

Ук-три, вак-три, где корень вак – «говорить», в слабой форме ук-, а -три – это суффикс делателя. В русском языке эквивалент уч-и-тель, где уч- корень, а –тель  суффикс используется в том же смысле. Т.е. ук-три – это «несущий слово», «говорящий слово», «словянин».

Сам Татищев не знает, откуда взялось название, но он ссылается снова на «Повесть временных лет» (27 глава):

«Сии два народа, у Нестора угры и обры, у иностранных всех – гунны и авары, довольно известны. Нестор наш их различает, угров за славян, а обриев за сарматов почитает …» Т.е. Нестор – один из самых древних авторитетных источников нашей истории говорит, что угры (укры) – это и есть славяне. Угры не как мадьяры, но как те, кто жил там до того, как пришли и поселились там мадьяры.

Насчет руссов и русских Татищев снова ссылается на Нестора: «Тот же Нестор в «Пришествие Рюриково»  говорит: «Призвали князей себе от варяг руссов, ибо так варяги именовались, и от них прозвались Русь»». И с этим Татищев собственно соглашается. Т.е. «русский» – это прилагательное, означающее принадлежность правящей династии, а словьяне, или уктриане, укране или украинцы – это нация.

Кстати, упоминается также и приход князя польского Казимира на наши земли и его разговор с людьми. Казимир спрашивает: «Люди кто вы?». Они говорят: «Словьяне мы». А он спрашивает: «А чьих будете?». Они говорят: «Русские мы».

Т.е. отсюда следует, что название Украина – это то же самое, что Словьянское государство, и неудивительно, т.к. никогда официального названия словьянского государства не существовало, т.к. это и была Украина.

 

 

На берегах Протовчі. Фрагмент двадцятий

Межа ХІХ–ХХ століть не принесла змін на краще. Земельний переділ 1901 р. подушний наділ становив 2 десятини, за переділом 1910 р. наділ більшості селян складав від 0,83 до 2 десятин. Зрозуміло, що в таких умовах частина селян йшла в наймити, на заробітки, на відхожі промисли. В Петриківці і навколишніх селах були розвинуті шкіряний, столярний, ковальський, шевський, ткацький, бондарний, капелюшний та покрівельний промисли (Історія міст і сіл Української РСР. Дніпропетровська область).
Ось так і жили люди. Хто – гірше. Хто – краще. Кому як щастило, у кого на що сил і наснаги вистачало. Та незважаючи на все, бувало й гарно – чи на яр марці вдало розторгувався (а в Петриківці з 1910 р. їх було вже 4 на рік), чи роботу гарну знайшов. За будь-яких умов люди будували хати, часто – толокою, розкішно розписували печі і стіни. Іноді ці місця відвідували поважні особи, як от у 1902 році сюди приїхав єпископ Катеринославський і Таганрозький Симеон. Завдяки цьому знаємо, що в цей час у Гречаних хуторах була церква, дані про яку доки ще не знайдені.
А далі була війна. А потім – революція. А потім – ще одна війна, громадянська. Тільки це вже зовсім інша історія, яка, якщо її написати, буде дуже відрізнятися від того, до чого ми звикли.

Карта Стрільбицького 1871 рік, видання 1919 р.

Карта Стрільбицького 1871 рік, видання 1919 р.

Поєднання карти Стрільбицького із сучасною ситуацією - шляхи, затоплення...

Поєднання карти Стрільбицького із сучасною ситуацією – шляхи, затоплення…

На берегах Протовчі. Фрагмент дев*ятнадцятий

Середина ХІХ століття не була найкращими часами для Нижнього Приорілля. Перегороджування річок греблями ставків призводила до зменшення риби. Розорювання степів та вирубування лісів – до виснаження землі та зменшення звіра й дичини. Тож після скасування кріпацтва у місцевого населення проблем може й поменшало, але не дуже. Бо вже в 1861 р. селяни з Єлизаветівки та навколишніх сіл повстали проти умов свого звільнення. Дві роти солдат придушили повстання, а зачинщиків покарали різками. В лютому 1865 року селяни наказали старостам повідомити поміщикам про те, що внесення викупних платежів і відробіток панщини вони припиняють. Заворушення тривали до 1866 р.

Безземелля, безправ’я, злиденні умови життя були постійними супутниками селянського життя. По реформі 1861 р. найкращі землі були надані заможним селянам, тоді як решта отримала в наділи піски, солонці та віддалені ділянки. Не маючи тягла бідняки здебільшого відмовлялися від наділів та йшли в найми або на промисли. Тим більш, що по берегах Протовчі орних земель було не так вже й багато. Може й через це у 1880-х рр. Петриківка стала місцевим центром з виготовлення будівельного матеріалу – лампачу. Лампачники об’єднувалися в артілі, хоч і не поривали із землею. Зростали місцеві кустарні промисли. Петриківські майстри славилися своїми килимами, попит на які виходив далеко за межі села й повіту. Також тут виробляли полотна.

Карта 1824 року

Карта 1824 року

Карта середини ХІХ ст.

Карта середини ХІХ ст.

На берегах Протовчі. Фрагмент вісімнадцятий

Зрозуміло, що поміщики намагалися переманити до своїх поселень якнайбільше людей. Для цього переселенцям надавалися пільги, будувалися церкви. В селі Єлизаветівка, яку отримав бригадир Яків Завадовський, церква з’явилася у 1776 р. в ім’я Покрова пресвятої Богородиці, до неї ходили віруючі з Курилівки й Сотницького. Того ж року побудували Святоуспенську церкву в Шульгівці, молилися в ній також віруючі з невеликих сіл Плавещини, Михайлівки, Дрюківки, Лентьєвки й Суддівки. В Пісках, що стали належати поручику Миколі Черткову церкву в ім’я святого Миколи звели у 1778 році, в Чаплинці – Святопокровську церкву збудували в 1786 р. В Іванівці коштом поміщика Івана Миргородського в 1798 р. в ім’я Вознесіння Господнього. До кінця XVIII століття всі землі Приорілля були розділені, а з десятків зимівників вздовж Протовчі на кінець Генерального межування початку ХІХ ст. залишилися лічені одиниці, які до 1850-х рр. згрупувалися в Протовчанські хутори, Гречані, Проданівські, Галушківку та інші. В 1848 році околиці Петриківки вразила страшна посуха, яка знищила всі посіви. Багато людей тоді загинули від голоду.

Околиці Петриківки на почтаку ХІХ ст.

Околиці Петриківки на почтаку ХІХ ст.

333-1828.php

На берегах Протовчі. Фрагмент сімнадцятий

Після ліквідації Січі якийсь час нічого не змінювалось, тільки замість паланок з’явилися повіти та розпочався перепис населення. Головним напрямком діяльності місцевої влади стало «створення» державних військових слобод. В Приоріллі однією з перших такою стала саме Петриківка і Чаплинка. Разом з цим почався процес широкомасштабної роздачі земель, а з 1779 – ліквідація зимівників. Тоді новоросійський губернатор М. Язиков наказує сповістити всих зимівчан, старшин і козаків про обов’язкове переселення з зимівників у міста, містечка й слободи. Козакам дозволялося зберегти свої зимівники як хутори для утримання худоби за умови, що в містах або слободах ними буде побудований згідно з планом будинок. Виконання наказу затягувалось, але на середину 80-х років XVIII століття зимівники запорожців перетворилися на слобідські хутори.

Разом з цим, через брак земель і поширення, як пише В. Козирєв, кругової відповідальності за сплату поземельного, слобідські громади починають змагання за ліквідацію хуторів. Подібне відбувається і в поміщицьких селищах. Як наслідок, величезна кількість хуторів-зимівників зникає. У 1780-х рр. починається наступ поміщицького землеволодіння на державні слободи.

Шматочок Петриківщини в тодішньому Олексопольському повіті 1795 рік

Шматочок Петриківщини в тодішньому Олексопольському повіті 1795 рік

На берегах Протовчі. Фрагмент шістнадцятий

У 1770-х рр. паланка посідає третє місце за кількістю оброблюваної землі. На території паланки – 78 шинків (в Кодацькій – 74, в Самарській – 83). В ці ж роки. тільки в селах паланки (без зимівників) нараховувалось 895 голів коней, 5335 голів рогатої худоби та 13686 голів овець. В 1773 р. засновується церква в Бабайківці на Протовчах в імя святителя Христового Миколи, у 1775 році в Петриківці з’являється перша церква, перенесена Святогеоргіївська з Курилівки. Хоч тут і мешкало на той час понад 2400 осіб, та чомусь до того часу свого храму люди так і не збудували. В тому ж році, за активної фундаторської підтримки Сидора Білого в Могилеві освятили і відкрили для богослужіння церкву в ім’я Воскресіння Господнього.
В ці роки Петриківка стає важливим торгівельним центром Протовчанської паланки. Тричі на рік тут збирався ярмарок. Великим попитом у покупців користувалися вироби народних промислів – петриківські мальовані скрині, прикрашені барвистим розписом, килими, рядна, сукна. Напередодні скасування Запорозької Січі до Петриківки було переведене управління Протовчанської паланки, у селі розмістили невеликий гарнізон. Після скасування паланкового устрою сюди перевели Херсонський пікінерський полк, сформований з колишніх запорозьких козаків. У 1784 р. в селі проживало 2457 мешканців, які володіли 18105 десятин ріллі, 1850 десятин сіножатей та 45 десятин лісових угідь.

Шматочок Петриківщини у Новомосковському повіті 1795 р.

Шматочок Петриківщини у Новомосковському повіті 1795 р.

На берегах Протовчі. Фрагмент чотирнадцятий

В 1753 р. розбійники пограбували хутір П.Семенова на Протовчі і забрали коней. Сотник звертався до Кодацької паланки з проханням шукати злодіїв. Схожа ситуація повторилася в ніч з 2 на 3 лютого 1754 р., коли троє невідомих напали на інший хутір Семенова і взяли 3 коней. По снігу переслідувачам вдалося відстежити тясьму, яка через Бригадирівку і Дніпро привела до Кам’янського. Там коней заховали десь на базарі. Проте подальші пошуки були паралізовані кодацьким полковником, який знаходився у Кам’янському і зупинив переслідувачів. Він не бачив підстави обшукувати весь базар.
Схожі непорозуміння мали запорожці і з іншими мешканцями цієї сотні Полтавського полку, про які писав О. А. Репан. Січ уважала своїм північним кордоном на Лівобережжі Оріль. Проте китайгородські мешканці засновували хутори на південь від Української лінії, також уважаючи цю землю своєю. Січовики діяли в схожий із старосамарською ситуацією спосіб. Вони перешкоджали мешканцям хуторів господарювати. Промовистим є випадок у березні 1754 р., коли, за інформацією Генеральної військової канцелярії, команди осавула Кодацької паланки і самарського полковника із прапором, озброєні списами і келепами напали на китайгородські хутори, били людей і забрали ягнят. Кіш, вимушений розслідувати інцидент, розібрався швидко і «справедливо». З’ясувалося, що наїзд людям привидівся, а кодацька і самарська команди розшукували розбійників. Січовики натрапили в запорозькому степу (це твердження є ключовим) на китайгородців, які добровільно заплатили низовикам за використання степу. В хуторах, на думку Коша, відбулося те саме – добровільна передача ягнят за право господарювати на запорозьких землях.
Активну участь брала кодацька паланкова старшина в конфлікті навколо слобід Бригадирівка і Ревунівка. Бригадирівку осадив комендант Первеволочни бригадир Данило Апачинін у 1742 р. Вийшов сенатський указ із забороною такого осадництва, але Бригадирівка вже існувала і стала яблуком розбрату між Гетьманщиною і Кошем. Так само конфлікт кипів навколо Ревунівки – слободи, що з’явилася на базі Биркутського редуту під час війни 1735-1739 рр. У 1744 р. ці слободи приписали до Орлицької сотні Полтавського полку, але Кіш мав іншу думку. Кодацький полковник Пархом Чорний та осавул Мартин Сердечний у травні 1751 р. силою привели мешканців Бригадирівки в підданство Війську. Спроба урядників з Гетьманщини зібрати податкові недоїмки провалилася – мешканці заявили, що їх слобода «тягнет подати до паланки Кодацкой». У 1754 р. Січ наказала кодацькому полковнику Ф.Іванову не заважати чиновникам з Орлицької сотні, але належність цих поселень до Гетьманщини Кіш уважав неможливим. У такому разі слободи мали бути зруйновані, а люди розігнані. Мешканці Бригадирівки і Ревунівки чудово знали про це, та й підданство Січі було менш обтяжливим. Тому спроба Полтавського полку зробити в слободах перепис наразилася на опір населення. Люди заявили, що вони належать до Самарської паланки і полковник наказав про появу будь-якої воєнної команди, як от переписної, негайно повідомляти йому та «…на ту сторону Днепра в Кодак».

Присамар*я у середині XVIII  ст.

Присамар*я у середині XVIII ст.

На берегах Протовчі. Фрагмент тринадцятий

Створенню Протовчанської паланки передувала довготривала боротьба запорозького козацтва за знищення на землях Війська запорозького поселень, які не визнавали владу Коша. До таких належали засновані гетьманцями зимівники і села (а також Стара Самара, яка була підпорядкованою Полтавському полку) – Курилівку в 1746 р. заснував китайгородський сотник Семенов, який і збудував там першу в сучасному Петриківському районі церкву в 1756 р. Семенов скаржився у вересні 1753 р. на свавілля січовиків і просив, щоби «найпаче полковник поланки кодацкой з старшиною и вси подкомандніе его» не заважали китайгородцям господарювати на Протовчі. Десь у ці ж роки заснований хутір Сотницький, з якого виросло сучасне село Сотницьке; є думка, що назва села (на той час – хутору) також пов’язана із тогочасним очільником Китайгородщини, але є й інші припущення. Той же китайгородський сотник Павло Семенов претендував на владу над хуторами на р. Протовча і вважав ці землі належними Полтавському полку. Січ не хотіла визнавати існуючі там поселення як частину Гетьманщини і тому проблеми, які виникали у мешканців цих хуторів та самого сотника, не зустрічали великого співчуття у Коша та паланкової старшини. Але існувала певна процедура, якої сторони мали дотримуватися. Цікаві і важливі документи з цього приводу наводить знаний історик О. А. Репан.

Креслення хати в с. Сотницькому

Креслення хати в с. Сотницькому

Креслення хати в с. Сотницькому

Креслення хати в с. Сотницькому

IMG_2817