Author Выборный Владимир , художник-ландшафтный дизайнер, бизнес-консультант

За 60 кілометрів від Дніпра знаходиться відомий на всю область козацький хутір

Галушківка

За 60 кілометрів від Дніпра знаходиться відомий на всю Дніпропетровську область Етнографічний парк "Козацький хутір Галушківка"

Петро Калнишевський — останній кошовий отаман запорізьких козаків

Выборный Владимир. Портрет последнего атамана Войска Запорожского Петра Калнышевского дерево, м.,

Останній кошовий отаман запорізьких козаків Петро Калнишевський, без сумніву, належить до найколоритніших і водночас найтрагічніших постатей української історії. Неба­гато віднайдемо наших визначних попередників, яким би доля відміряла такий складний життєвий шлях. Хоча, зда­валося, ніщо не віщувало П. Калнишевському стільки випро­бувань. Дорослі роки молодого Калниша розпочиналися типово, як і багатьох козацьких синів з Української козацької держави — Гетьманщини. Хлопець, який вдався нівроку ду­жим та кмітливим, вирішив піти на Запорізьку Січ, про яку стільки наслухався від рідних та знайомих. Там він доволі швидко пройшов шлях від рядового козака Кущівського ку­реня до кошового отамана.

За всю історію Запорізької Січі Петро Калнишевський найдовше був на цій найголовнішій посаді. І запам’ятався він як один з найталановитіших кошових, хоча тримати булаву йому випало в надзвичайно складний в історії запорізьких козаків та й усієї України час: Російська імперія твердо стала на шлях остаточної ліквідації української державності та ко­зацтва як стану.

До пори до часу завдяки своєму неабиякому розумові та дипломатичному хистові П. Калнишевському таланило стри­мувати апетити Росії. За його кошівства запорізькі козаки швидко перетворювалися на потужних господарників, осво­ювали величезні простори Південної України. Козацькі хуто­ри, села й селища густою сіткою вкрили цю територію і дали початок більшості сучасних міст і містечок Півдня й Сходу України, як-от Дніпропетровськ, Донецьк, Запоріжжя та ін. Тут владно пробивали собі дорогу паростки хутірського гос­подарства, найпрогресивнішого способу організації земле­робства.

П. Калнишевський та багато інших старшин були щедри­ми меценатами, жертвуючи на церкви й собори не тільки За­порожжя, а й Гетьманщини та Слобожанщини. Не втратили козаки й військового хисту. Непересічною була роль запо­рожців та самого II. Калнишевського в російсько-турецькій війні 1768-1774 рр. Козаки славилися як неперевершені роз­відники про події у Кримському ханаті.

Однак у кінцевому рахунку запорожці програли. Стра­тегія П. Калнишевського на відмову від рішучої відсічі будь- яким загарбницьким діям Росії зазнала цілковитого краху. У Петербурзі це сприйняли не інакше, як психологічну слаб­кість, політичну яловість, як сигнал до рішучого наступу на запорізькі вольності. У1775 р. Запорізька Січ була підступно ліквідована. Навіть в останню годину П. Калнишевський не наважився на збройний опір і за свою поступливість був від­дячений Катериною II… засланням на далекі Соловки. Там колишньому кошовому судилося пробути довгі 28 років аж до свого скону.

Тож доля П. Калнишевського — повчальне втілення того, до чого призводять сподівання вгамувати апетити Росії за до­помогою смиренності, усіляких поступок та демонстрацій лояльності.

Петро Калнишевський

Выборный Владимир. Портрет последнего атамана Войска Запорожского Петра Калнышевского дерево, м.,

Як створювався Музей Хреста

Музей Хреста

Як створювався Музей Хреста розповів  на Тв каналі «Відкритий» співзасновник музею та історик — археолог Віктор Векленко

Оригінал відеозапису на каналі Відкритий

Прийшла Масниця- Ясочка – розцвіла жінка, як рясочка

Масляна

« Прийшла Масниця- Ясочка – розцвіла жінка, як рясочка»

Це свято  святкуєеься 4 – 10 березня. 

Як святкував Масницю український народ .

Розповідає   Віра Аннусова, керівник Центру збереження народних обрядівта звичаїв  етнографічного парка «Козацький хутір Галушківка»  .

ПОНЕДІЛОК                     Масляна.  День перший.

 

В  понеділок, рано вранці чоловіки лізли в погріб і діставали макітри з  перетопленим коров’ячим маслом, діжечки з сиром та яйцями,бочонки з сироваткою, горщики зі сметаною на запускання. Все це готувалося заздалегідь,бо кури взимку майже  не неслись і корови в запуску були не доїлися. Жінки починали  поратися біля печі…готували вареники з сиром, млинці перемащені маслом, пиріжки гребінцем вгору , щоб зручно було залива ти сир маслом. шанований чоловік в селі,який сам був добрим сім’янином і дітей навчив цьому ремеслу, вони теж живуть в своїх сім’ях у мирі і злагоді,йшов випилювати з верби колоду й колодки. Відносив їх в хату, де ввечері зберуться «колодки плекати» жіночки у яких діти досягли парубоцького та дівоцького віку. Жінки,  приготувавши обрядову їжу, «по два» роздавали її домашній живності, млинці розвішували пташкам в садку на деревах,роздавали прохожим,жебракам,таким чином поминаючи своїх померлих родичів. Невістку відправляли в батьківському  домі готувати обрядову їжу. Після досить пізнього снідання приступали до основної своєї роботи… пряли, ткали, шили… Понеділок, вівторок, середа були робочими днями. Ввечері жінки збиралися  «колодки плекати»,а молодь йшла в хату гулю на вулицю. В цей день вони мають виготовити опудало зими, та не яке не будь, а красиве. Парубки виготовляли туло вище Зими, а дівочки шили вбрання та виготовляли прикраси для неї. В вівторок і середу її носитимуть по краю… Колядники вітатимуть в дворах краян, а ті у відповідь даватимуть щось на прикрасу Зимі та пригощатимуть їх  пирогами та млинцями.  Поплекавши колодки (почитавши над ними молитов, поспівавши пісень про долю, колискових над основною колодкою) жінки розходилися по домівкам. Вночі їм нишком треба, читаючи молитовку, прив’язати до ноги або до руки колодку своїй дитині. Адже  колодка —  символ парування. Вранці так же тихенько знімали її і клали в святий куток. Ввечері в вівторок її несли  на  «хрестини»… потім будуть «похретини», в четвер колодка в святому кутку буде помирати,в п’ятницю її будуть ховати в спеціальному горшку з земелькою,в суботу її будуть оплакувати,свяченою водою поливати. В неділю  вона вже має оживати проростати. В понеділок  виносили горщик в сіни, де стояв він аж до Вербної неділі. В середу або в суботу, на Вербній  колодку, висаджували в леваді в землю, горщик розбивали «на щасливу долю»,черепки теж заривали, ще глибше ніж колодку. Велику колодку дівчата тягатимуть, аж до четверга по під дворами де живуть хлопці,нагадуючи про вчасне одруження.  В четвер її при в’яжуть  до ноги парубка, який морочить голови дівчатам,а заміж не бере. Його силою будуть утримувати дюжі чоловіки,щоб не втік із сорому, а молодь в парах і по одному будуть стрибати через колодку, бажаючи  схаменутися і завести сім’ю. Якщо такого «солом’яного» парубка не знаходилося на краю,то  колоду прив’язували до ноги опудала млинця. Бо він одягнув на себе сонячну  корону і милується сам собою. А вареник, йому в приклад,оженився на сметанці та й купається в маслі. Колоду опускали в погріб заривали землею. А в Вербну саджали в землю,з неї має вирости великий кущ верби. Тому й шумлять у нас вербові гаї на, бо живуть в них чиїсь долі…

 

ВІВТОРОК.

Заграш. День залицянь. В дорослі працювали,а молодь відпочивала,носили по краю опудало Зими,співали,виголошували односельцям добрі побажання,а вони, у відповідь,пригощали їх обрядовою їжею та прикрашали своїми прикрасами  опудало. Саме молодь  в цей день готувала змістовний відпочинок дітям в середу.  Другий день масляної в народі називався «Від млинця до вінця»,бо багато ігрищ було пов’язано з млинцями. Хлопець з дівчиною в особливий спосіб повинні були з’їсти млинець та й не один, скільки дівчина запропонує. Відмовлятися хлопцю не можна, бо жіночий тиждень. Особливий спосіб був в тому, що хлопець з дівчиною брали вдвох двома руками один млинець і починали  їсти з різних країв, заглядаючи один одному в очі. Доїдав млинець зі своїх та дівчини рук хлопець,пильно вдивляючись їй в очі…

В цей день молодь прикрашала гіллячки мереженими млинцями. Млинці мережили зубами, дівчина тримає млинець, а хлопець мережить, і навпаки. Прикрашали дерева гіллячками з мереженими млинцями. Хлопці підсаджують дівчат щоби вище прив’язали гіллячку, та ще й порозвішували млинці просто на деревах. Вдовиці, старі дівиці, солдатки наглядають за цим всім і чекають черги на чоловічу увагу.. Якщо з’являлася така нагода, що можна пригадати молодість, не відмовлялися по гратися. Заміжні жінки участь в цьому обряді не приймали.

З цього дня ще активніше починали пригощали всіх млинцями, варениками та масляною кашею. Популярні ігрища : « реп’яшок », «струмочок», «впізнай».

В вечері молодь палила вогнище, водила хороводи, кидали в нього кусочки млинців і стрибала через вогнище приказуючи:

«Гори, гори ясно, щоби не згасло

Стій в подолі, дивись у полі,

Ідуть там сурмачі, їдять млинці-калачі,

Подивись на небо хмарки тремтять,

Ворони кричать, тепло чують, Весну віщують.

Молодці гуляють  через вогонь стрибають»

 

СЕРЕДА

Солодка або ласунка. Дитячий день. Заможні люди частували дітей солодощами, наймали для них артистів – циркачів, скоморохів, влаштовували дитячі ігри, розваги. Діти прикрашали ще не встановлене на місці гулянь опудало зими, водили хоровод навколо  нього примовляючи «зимо, зимо розгуляй, до слідуючого року прощай». Дітей катали на конях верхи і на санях  або возах розлітайках. Якщо дозволяла погода то молодь для катання на санчатах  готувала сніжну гірку, а для катання на ковзанах і льодяниках каток. В цей діти мали можливість продемонстрували своє вміння співати, розповідати, фантазувати.

 

ЧЕТВЕР.

Гульбища. В цей день люди вже не працювали. Всі виходили на майдан де встановлено опудало Зими, водили хороводи, водилися з ряженими, їли млинці і вареники, пили горілку, танцювали та співали. Виділялися громадські гроші на те щоб найняти музики на останні три дні веселого свята. Чоловіки максимум уваги приділяли жінкам, в танцях носили їх на руках.

В цей день визначали «удалуху», ту жінку у якої найкраще удались млинці, пиріжки та вареники. Враховувалося те і як подавала їх вона. «Вмій приготувати та ще й подати». Святкова їжа ставилась на стіл засланий новою власноруч вишитою скатертиною.

В цей день парубка, який морочив голови дівчатам і не одружувався з ними,силою утримували з прив’язаною до ноги колодою, а всі бажаючі стрибали через неї бажаючи тим самим йому швидшого одруження…а всім іншим парубкам нагадували про вчасне парування. Зяті намагались піднятися на верх колоди, щоб  дістати на тещин день «баришний»  подарунок для тещі. Торговці-лавушники в цей день на площі виставляли товар на продаж,на жіночі прикраси були великі знижки. Та й на колоді висів  товар від благодійників,заможних жителів села.

П’ЯТНИЦЯ.  

Тещин день. Тещі виносили на площу млинці, вареники, каші, напої і люб’язно пригощали всіх, щоби зяті їх любили. Народ продовжував веселитися, співав жартівливі пісні про тещ і зятів. Грали музики, лунали жартівливі пісні та історії-небилиці про героїв сьогоднішнього дня. Зятям одягали тещин вінок – «млинець для зятя». Зять тримав великий млинець, а  теща виїдала середину так, щоб його можна одіти через голову на шию зятя. З цією прикрасою зять ходив до вечора.  Цей млинець зять висушував і зберігав як оберіг — зброю від «тещиного яду». Йдучи до тещі зять клав в карман кусочок цього млинця і кидав тещиній собаці, щоб та всю лють тещину вигавкала.

Проводили масові ігрища «до тещиних млинців». Зяті в мішках стрибали до тещиних млинців, кожен до своєї, і хто перший дострибає, та ще й з’їсть млинець, той більше цінує тещу.

В цей день зяті публічно обдаровував тещу намистом і солодощами (щоби у тещі щоки блищали ).

 

СУБОТА.

Невістчин  день.  В цей день невістки не стояли біля печі, не няньчили дітей, все це люб’язно робили свекрухи, а вони зранку наряджалися і йшли на майдан розважатися, (навколо опудала зими водили хороводи, співали жартівливі пісні, танцювали під народні музики), спілкуватися, але без чоловіків своїх і чужих.

Під  обід свекрухи приносили їм млинці, вареники, каші, напої. Деякі свекрухи публічно одаровували своїх невісток платками, свитками.

Після обіду приходили вже й чоловіки з свекрами. Починались масові гуляння. Особливим дивом були жартівливі танці і співи свекрів з невістками.

 

НЕДІЛЯ.      Масове гуляння :  «Зиму проводжаємо, весну зустрічаємо ».

 

Після служби в церкві люд збирався на площі біля опудала Зими. Всі просять один у одного прощення, бо неділя прощена…  Грають музики, всі танцюють,співають… п’ють, їдять. Стрибають через колоду прив’язану до ноги Млинця – одинака,тим самим бажаючи жити всім в парі. Просять млинця зняти сонячну корону, та взяти приклад з вареника,який одружився на сметанці і купається у маслі. Віщують на добру погоду та врожай, пропускаючи вареники через млинець. Піднімаються вверх по колоді та дістають гостинці для своїх жінок. Діти на млинчиках гойдають «гулю». Потім хлопці приступають до збивання Зимі носа кісточками з свинячих ратичок. Збитий ніс ховають у тернах ,заривають листям та не глибоко, щоб після осені зима знову прийшла до нас. Дівчата,квітчаючи зиму, вже без носа, готують її до спалення .

Всі повторюють:

„ Ой, зимо, зимо, що ти наробила?

Ой, все ти попила, все ти поїла.

Ой, іди зимо від нас, від нас.

Ой, вже весну зустрічати час.

Он же бички без травички мичать, мичать.

Діточки без тепла на печі сидять та сидять.

З далеких країв жайворонки летять та летять.”

 

Хлопці готуються підпалювати Зиму. Вогонь беруть с печі ближнього двору,де панує сімейне щастя. Парубки «за вогонь» платять господині «хранительці вогнища» намистом,тут же одягаючи його їй. Дівчата під припічок кидають гостинці домовому,адже він теж є хранителем домашнього вогнища. Вогонь несуть у горщику на тій лопаті, що хліб в піч сажають. Спочатку розводять невелике вогнище біля опудала,годують його млинцями, а тоді вже хлопці переносять хрестовим сплетінням вогонь з нього до опудала обкраденого соломою і запалюють…Зима горить всі уважно спостерігають… як горить…  по цьому визначають подальшу погоду…  Зиму спалили… Землю підігріли… З’являється Весна.

Всі. – „Ой, Весна-красна, що то нам принесла?”

Весна. – „Ой, принесла тепло і добре літечко.

     Малим дітонькам  — побіганнячко.

     Старим бабонькам – посіданнячко.”

Всі.„Ой, Весна-красна, що то нам принесла?”

Весна.„Красним дівонькам – наспіваннчко.

    Добри господарям – нароботячко.

   А ще принесла вам літечко,

   Зеленеє зіллячко,

  Хрещатий барвінок,

  Запашний васильок.

Далі продовжуються гуляння вже з Весною. Грають,танцюють,співають,доїдають все масне. Бо в понеділок вже піст.

Text.ru - 97.68%

Где есть украинская хата для проживания туристов?

Українська хата мазанка на хуторі Галушковка 2017 р.
Где есть украинская хата для проживания туристов?

Гостинница «Хата художника»

Дом рассчитан на проживание 4-х человек. В доме художника восстановлен интерьер начала ХХ века.,есть две комнаты, в каждой двух-спальная кровать, есть возможность размещения дополнительно 4 человек. В доме есть все удобства.
Read more

Родинне коло Петра Калнишевського, останнього кошового отамана

Вітряк у с. Пустовойтівка
Пам 'ятник Петру Калнишевському в с. Пустовойтівка

Пам ‘ятник Петру Калнишевському в с. Пустовойтівка

Походив Петро Калнишевський з козацької родини се­ла Пустовійтівки, яке за часів Гетьманщини входило до Роменської сотні Лубенського полку (тепер с. Пустовійтівка Роменського району Сумської області). І Цей факт міцно закорінився в історичній пам’яті мешканців Роменщини. Тутешні старожили ще в 30-х роках XX ст. охоче розповідали, що Кал­нишевський володів будинками в селах Пустовійтівці та Ок- сютинцях. Один зі старожилів, Анастас Печении, повідомляв, що “Кошовий Калнишевський жив у Пустовійтівці на “Могилі”, коло церкви, а в сусідніх Оксютинцях жила якась Оксеня: то була його полюбовниця. Тоді там ще села не було, а був хутір… Так от, через ту Оксюту і село прозвали Оксютинці”. А Парфентій Петрович Пипа говорив: “Чув я від старих людей, що … жив той Кальнишевський в Оксютинцях… Кальнишевський був не тутешній. Потім він перейшов у в Оксютинці, там осе­лився.. Семейства в його було шість душ: жінка, він, два сини, дві дочки. Куди він звідси подався — не звісно».

Брат Петра Калнишевського, Семен, у 1771 р. був свяще­ником Миколаївської церкви в містечку Смілому, що за 15 кілометрів північніше Пустовійтівки. Ще один родич, слобід­ський козак Панас Калнишевський, згадується в реєстрах смілянської сотні. Численні родичі П. Калнишевського мешкали в сотенних містечках Ромнах і Смілому та в околицях: Пус­товійтівці, Процівцях, Плавнищах, Оксютинцях і Хоружівці. Серед цієї рідні згадується й козацький старшина з Хоружівки Ничипор Ющенко.

Близькі родичі кошового отамана зазначені в написі на Євангеліє, подарованому ним у 1762 р. Свято-Троїцькій церкві с. Пустовійтівки: “померлі Іоанн, Агафія, Зеновія” та “ще в живих Андрій, Параскева, Симеон, Андрій та Йосиф”. У приватних листах П. Калнишевського надибуємо інформацію про брата Андрія, небожів Григорія Швеця, Улянченка, Саву Бутенка, Стефана Чемериса, небог Уляну Лук’янович, Тетяну Підгайну-Сердюченко. Серед небожів найбільшою увагою кошового тішився Йосип Підгайний-Калнишевський, якого П. Калнишевський призначив полковником Кодацької паланки. Йосип мав спадкові володіння, зокрема “луку” «під селом Оксютинцями у конці Сиволаповського огорода”. Одна з небог кошового вийшла заміж за сина покійного

ського полкового хорунжого Стефана Воротеляка. Нащадки цього подружжя — Вертильки або Вертильяки — наприкінці XIX ст. володіли маєтком на місці колишньої Кам’янської Січі, поблизу урочища на Миловому яру. Відомий дослідник історії запорізького козацтва Дмитро Яворницький знав одного з представників цієї родини — М. Вертильяка. Родича­ми П. Калнишевського були запорізькі козаки Андрій, Давид, які, ймовірно, доводилися братами його батька, а також Зино­вій, отаман січового Ведмедківського куреня.

Тісні особисті зв’язки мав Калнишевський з лубенською полковою старшиною та зі значними козаками Лохвицької сотні Олексою Маркевичем, Корнієм Кривецьким, Петром Шкляревським, лубенським полковим хорунжим Йосипом Борисенком, значковим товаришем Іваном Стефановичем, сотником Василем Негловським. П. Калнишевський неодно­разово відвідував Лохвицю. Зокрема в 1766 р. він гостював у лохвицького протопопа Корнія (Корнелія) Кривецького, а по двох роках удова цього священика попрохала кошового допо­могти відремонтувати дзвіницю в селі Западинцях Лохвиць­кої сотні. Кошовий мав спільні справи з лохвицьким сотни­ком Василем Жолтовським. У Лохвиці мешкав і його кум Максим Яновський, котрий опікувався справами місцевої церкви. Смілянський сотник Василь Громека був товаришем Калнишевського; його син Іван Громека служив під коман­дою кошового. У Миколаївській церкві містечка Смілого пра­вив службу рідний брат Петра — Семен Іванович.

Достеменно невідомо, звідки Калнишевські з’явилися в Пустовійтівці. Місцевою могла бути хіба що мати Агафія, з якою пов’язані чимало родичів бокової лінії, давніх тутешніх мешканців (як-от Ющенки та Підгайні). Можливо, батько Іван переселився сюди з Правобережної України, з якої в ос­танній третині XVII ст. чимало людей перебралося на Лівобе­режжя. Цілком можливо, що батько Петра походив з полко-

 

ного міста Кальник, шо на Поділлі; звиси — прізвище Калн­иш. чи більш відповідний Кальнику варіант його написан­ня – Кальнишевський.

Виникає багато запитань щодо дати народження Петра. Донині підставами для її визначення є напис на могильній плиті, яка була встановлена через 53 роки після смерті П.Кални шевського, а також лист архангельського цивільного губернатора І. Мезенцова. Останній у 1801 р. визначив його рік 110 роками, зваживши на надзвичайно старечий вигляд цього в’язня. У надпису зазначено, що П. Калнишевський помер у 1803 р. у віці 112 років.  Натомість більше певності ма­ємо стосовно дня  народження. П. Калнишевський народився на св. Петра  — 20 червня. Точно відомо, що 20 червня 1768 р. ієромонах Самарського монастиря Феодорит надіслав йому поздоровлення.

Поблизу гирла р. Базавлук стояв старий запорізький цвинтар, де була могила з написом на хресті «Калниш козак куреня Кущовсьного, помер 5 жовтня 1749року’. Можливо, що в ній був похований хтось із родичів Петра Калнишевського, мож­ливо, Андрій чи Давид Калниші. Прикметно, що біля могили розташоване пасмо Калинишиха. назва якого, мабуть, похо­дила від розташованого поблизу зимівника козака Калниша.

за матеріалами :  Грибовський Владислав. Петро Калнишевський. — Київ, 2007.-72 с.

Святой Николай- интересные факты из жизни и деяний.

Святой Николай на хуторе Галушковка

Святой Николай.
День святого Николая 19 декабря начинает вереницу рождественских праздников. И одним из приятных событий  праздника святого Николая является приход святого ночью: в Украине он кладет детям сладости под подушку, в Европе – в носочки, развешенные у камина.
История рождения данной традиции такова: по соседству с святым Николаем жил бедный вдовец, у которого была дочь. У девушки был возлюбленный из богатой семьи. Но его родители не хотели принять в дом бесприданницу. Узнав об этом, Николай подумал: «У меня есть все, а рядом кто-то страдает». И чтобы помочь девушке, решил воспользоваться отцовским наследством. Ночью, чтобы не быть узнанным, он пробрался к убогому дому и кинул в окно спальни девушки сверток с золотыми монетами.
Так он соединил сердца возлюбленных, а по городу прошел слух, что небесный ангел помог влюбленным. Святой Николай первый раз в жизни почувствовал себя счастливым. Он стал приносить в дома обездоленных теплые вещи, игрушки и еду. И всегда под покровом ночи, чтобы не быть узнанным. Но однажды его выследили горожане и очень удивились, когда узнали, что этот замкнутый и застенчивый юноша имеет такое доброе сердце. Позже они выбрали Николая своим епископом.

Кем был святой Николай

В отличие от большинства святых, о жизни которых узнается по поверьям и легендам, святой Николай – историческая личность. Годами его жизни принято считать 270 – 345 гг. н.э. По преданию Николай был единственным сыном у богатых и благочестивых родителей Феофана и Ноны. Они вымолили его у Бога, так как длительное время были бездетны, а за это обещали посвятить свое дитя религии. Святой Николай рано осиротел и жил оторвано от всех, погруженный в мир науки. После смерти родителей Николай получает наследство, которое раздает на протяжении длительного времени бедным. Всю жизнь Николай посвятил делу милосердия для души и тела. Поэтому, как пишет в книге «Познай свой обряд» о. Ю.Катрий, еще при жизни его называли «отцом сирот, вдов и бедных».Имя Николая зафиксировано в списке епископов – участников первого Вселенского христианского собора 325 года, который собрал император Константин Великий. При жизни он совершил много чудес: избавил от смерти трех оклеветанных военачальников, спас родной город Миры от тяжкого голода, неоднократно спасал бедствующих на суше и на море. Николаю приписывают разрушение языческих храмов, в частности, храма Артемиды. Также считается, что Николай участвовал в Первом Вселенском Соборе в Никее в 325 году.

Упокоился святой Николай 6 декабря 345 года. После мирной кончины, мощи святого стали источать целебное миро, что еще больше прославило его. В 2009 году по рентгеновским снимкам и краниологическим измерениям в Манчестерском университете реконструировали лицо Николая. По данным ученых, Николай был коренастым мужчиной ростом около 1,68 м. У него был высокий лоб, выступающие скулы и подбородок, карие глаза и смуглая кожа.

Благодаря своим действиям Святой Николай считается покровителем простых людей, моряков, купцов и детей. Есть легенда, что в Александрии еще молодым он воскресил моряка, сорвавшегося с элемента корабельной оснастки в шторм и разбившегося насмерть. В народном сознании Николай помогает и в ратном, и в крестьянском деле: «Никола на море спасает, Никола мужику воз поднимает». А также святой Николай является избавителем всяких зол, устроителем брачных уз и супружеского счастья («на всякий час помогает»), защитником оклеветанных и невинно осужденных.
К святому Николаяю обращаются в безвыходных ситуациях и при тяжелых материальных обстоятельствах, незамужние и замужние женщины просят Николая Угодника о том, чтобы благополучно выйти замуж и жить с супругом в любви и согласии. Водители, моряки и просто путешествующие молятся о том, чтобы избежать опасностей в дороге.

С большим почетом и уважением запорожцы относились и к святителю Николаю Чудотворцу. Не случайно почитание святого Николая приобрело среди запорожских казаков большое распространение. Часто совершая путешествия по Черному морю, Днепру, Бугу, казаки молились святителю Николаю, видя в нем «великого милостивца и сочувствующего человеколюбца». Казаки, которые попадали в татарский и турецкий плен, считали, что могут спастись благодаря заступничеству святого Николая, «настоящего друга и благодетеля страждущего человечества».

Притча о появлении Дня святого Николая

У святого Николая для почитания два дня в году – в мае и декабре. Оба эти месяца важны для хлеборобов («Два Николая: один с травой, другой с морозом»). А легенда, по которой святому досталось именно эти дни, связана с мужиком-крестьянином. Ехал мужик по проселку, да застрял с тяжелым возом в грязи.
Соскочил с воза, пытался вытащить телегу, но ничего не получилось. В это время шел мимо святой Касьян в нарядных одеждах. Попросил у него мужик помощи. Обиделся Касьян, что его из-за такой мелочи беспокоят – ведь он к Богу в рай спешит. И прошел мимо. Через некоторое время мимо телеги проходил другой странник – святой Николай Угодник. Когда его попросил мужик о помощи, тот сразу подставил плечо, весь в грязи перемазался, но помог воз вытащить и пошел своей дорогой. Когда святые пришли к Богу, он спросил у Николая: «Почему ты опоздал и весь перемазан грязью?» Николай рассказал, что приключилось с ним в дороге. Бог поинтересовался, почему Касьян мужику не помог? Тот ответил: «Я ведь на встречу с тобой торопился. Как я мог прийти в грязной одежде?» — «Раз не помог ты мужику, Касьян, будут тебя только раз в четыре года славить. А Николу Угодника, скорого на помощь, каждый год будут праздновать вдвое». С тех пор день святого Касьяна лишь 29 февраля отмечают, а у Николы Угодника каждый год и весной (22 мая – день прибытия его мощей в Бари, в Италии), и зимой (19 декабря – день смерти Николая) по празднику.

Приметы на День святого Николая

Считалось, что день Николая ведет с собой и Никольские морозы: «Хвали зиму после Николина дня», «Подошел бы Никола, а уж зима на санках приедет за ним», «Повезли зиму на санках до Николы, вот тебе и оттепель».
В праздник Николая Угодника крестьяне всего села складывались, варили пиво, ставили всем миром в церкви свечу и правили молебен о ниспослании всех благ, чтобы в следующем году был урожай на жито и плоды. После чего начиналось угощение всех поселян брагой, пивом, пирогами и веселая езда с песнями: «Здоровались со снежной зимой трижды объезжая вокруг села на санях». Остатки еды раздавались нищим. А в поговорках этот день описывали так: «Красна Никольщина пивом да пирогами», «На Никольщину зови друга, зови и ворога, оба будут друзья». «Никольский торг всему указ» или «Цены на хлеб строит Никольский торг» — 19 декабря считалось в старину первым днем хлебного торга.

Святой Николай Икона «Никола зимний»

Святой Николай Икона «Никола зимний»

Святой Николай Икона "Никола вешний"

Святой Николай Икона «Никола вешний»

Интересные факты

Николай Чудотворец (был греком по происхождению) почитаем как православной, так и католической церквями. Даже мусульмане и язычники обращаются к нему за помощью. Ведь он считается самым простым и скорым на исполнение просьбы святым.
В иконографии выделяют иконы «Николы зимнего» и «Николы вешнего», соответствующие дням почитания в году. При этом «зимний» Никола изображается в епископской митре, а «вешний» — с непокрытой головой. По преданию иконография «Николы зимнего» возникла во времена царствования Николая I, который обратил внимание на то, что на иконе его небесный покровитель изображен без головного убора и сделал замечание духовенству.
Святой Николай является прообразом Санта-Клауса. А в странах Западной Европы развозить подарки ему помогает ослик. Поэтому возле сапожка для сладостей дети оставляют и пару морковок, ведь животное за ночное путешествие может устать и проголодаться.

В мире святой Николай известен под разными именами: Миклаш, Йолопуки, Сейнт Николаус, Сантаклос, Фадер Крисмас, Пер Ноэль, Синтер Клаас.

На украинские земли культ святого Николая приходит вместе с христианством. В девятом правиле Устава киевского митрополита Георгия (1072) упоминается, что в день памяти св. Николая происходило причастие. На украинских землях возведено много храмов в честь св. Николая. Известны чудотворные иконы с ликом святого Николая. Развился культ почитания святого Николая в праздничных песнопениях и гимнографии.
В современной Украине этот праздник ждут дети. На Западной Украине установилась традиция написания детьми писем, где перечисляются желанные подарки. Праздник включает в себя и воспитательную функцию, ведь для того чтобы получить желаемые подарки, ребенок в течение года должен быть послушным.
«Святой Николай на пороге – помогай мне в дороге»

Провести корпоратив или  отпраздновать в теплой компании с друзьями можно на хуторе Галушковка.

Узнайте подробнее.

Как провести Новогодний корпоратив на хуторе Галушковка ?

Как провести Новогодний корпоратив на хуторе Галушковка ?

Как провести Новогодний корпоратв на хуторе Галушковка ?

А вот так!

Звоните и обсудим программу!

+38 097 952 33 14

Річ, яка змінила світ..

Плуг

Уявіть собі катастрофу.

Цивілізації настав кінець. Цього хитромудро складного су­часного світу більше не існує. Не так уже й важливо, чому це сталося. Причиною могли бути свинячий грип, атомна війна, повстання роботів-убивць або нашестя зомбі. А тепер уявіть, що ви — о щасливцю! — стали одним з тих, хто вижив. У вас немає телефона. Та й дзвонити нема кому. Немає інтернету, електрики, пального.

Сорок років тому історик науки Джеймс Берк зобразив цей сценарій у телесеріалі під назвою «Взаємозв’язки» (Connections). Він поставив просте запитання: якби нам довелося починати все спочатку на руїнах сучасного світу, без доступу до життєво важ­ливих сучасних технологій, за що ми бралися б насамперед? Що знадобилося б нам для того, аби вижити самим і не дати згаснути останнім жаринкам цивілізації?

І сам відповів: це плуг — вельми проста технологія, яка, про­те, тягне за собою величезні зміни. Берк мав рацію, адже саме плуг дав стартовий імпульс розвиткові цивілізації. Зрештою саме плуг уможливив сучасну економіку, а отже, і сучасне життя з усі­ма його радощами та прикрощами, а це і задоволення від доброї їжі, якої не бракує, і благословення пити чисту й безпечну воду, і втіха від відеоігор, але також і забруднення повітря та води, шах­райські схеми, нудна робота або ж безробіття.

12 тисяч років тому люди були переважно кочівниками. Полю­ючи на дичину та збираючи дари природи, вони освоїли всі гео­графічні ніші, які тільки могли знайти в цілому світі. Однак у той час світ саме відходив від останнього різкого похолодання : ставало дедалі тепліше й посушливіше. Ті , хто досі промишляв мисливством або збиральництвом на узгір’ях та полонинах, побачили, що рослинність навколо гине, живності меншає. У пошуках води тварини мігрували в долини річок, і люди рушали за ними. Такі процеси відбувалися в різний час у багатьох регіонах: на заході Євразії це було понад її тисяч років тому, в Індії та Китаї — близь­ко ю тисяч років тому, у Центральній Америці та в Андах — понад 8 тисяч років тому. У підсумку це відбувалося майже повсюдно.

У родючих, але обмежених за площею річкових долинах люди шукали інші способи забезпечувати собі прожиток: тут вигідніше було не кочувати в пошуках поживи, а вдатися до дій, що сприя­ли б більш інтенсивному зростанню їстівних рослин. Для цього треба було розпушити верхній шар ґрунту — це збагачувало його поживними речовинами й давало змогу волозі проникати глиб­ше в землю, подалі від палючого сонця. Спершу люди робили це вручну, загостреними палицями, але невдовзі винайшли просте рало, у яке запрягали двох волів. Це знаряддя виявилося напро­чуд ефективним.

Відтоді сільське господарство набирало обертів. То була вже не стихійна альтернатива приреченому кочовому способу життя, а джерело справжнього достатку. Землеробство успішно розвива­лося, як то було, скажімо, 2 тисячі років тому в Римській імперії або 9оо років тому в Китаї за династії Сун; селяни продукували вп’ятеро-вшестеро більше харчів, аніж ті мисливці-збирачі, яким вони прийшли на зміну.

Уявити лишень: тепер одна п’ята суспільства могла вирощу­вати достатньо їжі, щоб прогодувати всіх! Що ж робили чотири п’яті? Ну, тепер вони могли спеціалізуватися в інших галузях: пекти хліб, випалювати цеглу, рубати ліс, споруджувати житла, добувати руду, витоплювати метали, будувати дороги — інакше кажучи, будувати міста, творячи цивілізацію.

Але тут є певний парадокс: збільшення достатку призводить до загострення конкуренції. Коли прості люди господарюють на та­кому рівні, що ледь забезпечують собі прожиток, можновладці не так і багато можуть у них забрати — принаймні якщо хочуть за якийсь час знов прийти й узяти свою частку з наступного вро­жаю. Та що більше харчів виробляють прості люди, то більше можна в них реквізувати. Наслідком наддостатку сільськогоспо­дарських продуктів є поява царів та воїнів, бюрократів та жерців, які можуть розумно організувати суспільство, а можуть просто ледаче жити з чужої праці. У ранніх землеробських суспільствах могла панувати разюча нерівність. Наприклад, Римська імперія, судячи з усього, майже досягла біологічної межі нерівності: якби багатії зосередили у своїх руках хоч трохи більше ресурсів, основ­на маса людей уже голодувала б.

Проте плуг не просто створив передумови для цивілізації — з усіма її благами та нерівністю. Різні типи плуга сприяли форму­ванню різного роду цивілізацій.

Перші найпростіші рала, що ввійшли в ужиток на Близькому Сході, чудово працювали тисячі років — і згодом поширилися на захід, по всьому Середземномор’ю, де вони ідеально надава­лися для обробітку сухого, кам’янистого ґрунту. Та невдовзі ви­найшли зовсім нове знаряддя — полицевий плуг, що з’явився в Китаї понад дві тисячі років тому, а згодом, значно пізніше, і в Європі. Полицевий плуг зрізає довгу й грубу скибу землі й пе­рекидає її8. Коли ґрунт сухий, перекидати його навіть шкідливо, адже це збільшує втрати дорогоцінної вологи. Та на родючих, але вологих і глинистих ґрунтах Північної Європи полицевий плуг мав величезні переваги: він поліпшував водовідведення й убивав глибоко закорінені бур’яни, що таким чином перетворювалися з конкурентів культурних рослин на компост.

Із появою полицевого плуга ситуація в Північній Європі, яку природа щедро обдарувала родючими ґрунтами, нарешті діаме­трально змінилася. Якщо раніше сільське господарство розвива­лося тут слабо, то тепер саме на півночі, а не на півдні, збирали найбільші врожаї. Близько тисячі років тому саме завдяки достат­кові, який подарував новий плуг, виникли й невдовзі розквітли північноевропейські міста, що мали вже інакшу соціальну струк­туру, ніж міста на берегах Середземного моря. Рало — знаряд­дя для сухих ґрунтів — потребувало лиш двох тяглових тварин і найкраще підходило для перехресної оранки на полях простої квадратової форми. Відповідно, землеробство було заняттям інди­відуалістичним: для прожиття селянинові досить було мати зем­лю, плуга й двох волів. Натомість полицевий плуг — інструмент для вологих ґрунтів — потребував запрягу з восьми волів, а ще краще — коней. Хто ж мав таке багатство? Крім того, цей плуг найефективніше орав довгі, вузькі смуги землі. Так землеробство ставало справою громадською: людям доводилося спільно вико­ристовувати плуги й тяглову худобу та залагоджувати різноманіт­ні суперечки, що при цьому виникали. Відповідно, вони селилися разом, утворюючи села. Так полицевий плуг сприяв становленню системи феодальних землеволодінь у Північній Європі.

Також плуг змінив і сімейний уклад. Плуг — то важкий інстру­мент, тож оранку розглядали як чоловічу працю. Пшениця та рис потребували значно більше часу на приготування, ніж горіхи чи ягоди, тому жінки дедалі довше куховарили. Дослідження знай­дених у Сирії людських останків, датованих VII тис. до н. е., по­казало, що в тогочасних жінок часто розвивався артрит колінних та гомілковостопних суглобів: очевидно, від тривалого сидіння навколішки й колових рухів тулубом під час перемелювання зер­на жорнами. А оскільки тепер жінкам стало легше вигодовувати немовлят, ніж це було в часи мисливців-збирачів, вони частіше вагітніли.

Перехід від мисливства й збиральництва до землеробства, зу­мовлений появою плуга, міг спричинити зміни й у сексуальній політиці. Тепер земля стала надбанням, яке можна було передати у спадок своїм дітям. А для чоловіків це додаткова причина за­мислитися, чи всі діти справді ваші, адже ваша жінка сама вдома, поки ви працюєте в полях. Що ж вона там робить, коли не меле зерно? Тож є теорія — цілком умоглядна, а проте цікава, — що по­ява плуга призвела до посилення чоловічого контролю над сексу­альною активністю жінок. Якщо це справді наслідок появи плуга, то один із найтривкіших.

Отже, плуг не тільки уможливив більші врожаї. Він змінив геть усе життя людини — тож дехто навіть запитує, чи було винай­дення плуга справді доброю ідеєю. Річ не в тім, що він неефектив­ний, — свою функцію він виконує пречудово. Але він не тільки заклав підвалини цивілізації, а й, судячи з усього, спричинився до утвердження мізогінії та тиранії. Крім того, археологічні знахідки доводять, що здоров’я перші землероби мали значно гірше, аніж їхні предки — мисливці-збирачі. Їхній раціон, в основі якого були рис або пшениця, призводив до дефіциту вітамінів, заліза та біл­ків. Коли десять тисяч років тому людські спільноти переходили від мисливства та збиральництва до землеробства, зріст як чоловіків, так і жінок зменшився в середньому на 15 см. Є чимало свідчень і про те, що давні землероби потерпали від різноманітних хвороб і паразитів, а їхні діти — недоїдали. Джаред Даймонд, автор книж­ки «Зброя, мікроби і харч. Витоки нерівностей між народами», назвав перехід до землеробства «найгіршою помилкою в історії людства».

Можна було б запитати: чому ж тоді землеробство поширило­ся так швидко? Ми вже знаємо відповідь на це запитання: над­лишок харчів уможливив зростання населення та спеціалізацію членів суспільства: появу будівничих, жерців, ремісників, а також і професійних воїнів. А професійна армія — хай навіть із мирша­веньких солдатів — була досить потужною силою, щоб прогна­ти позосталі племена мисливців та збирачів з усіх своїх земель, окрім хіба що найдальших закутків. Але навіть там ті нечисленні кочові племена, що збереглися до наших часів, мають порівняно здоровий раціон харчування, в основі якого різноманітні горіхи, ягоди, дичина. Коли одного бушмена з пустелі Калахарі запитали, чому його плем’я не бере прикладу із сусідів і не вчиться орати землю, він відказав: «А навіщо воно нам, коли у світі так багато горіхів монґонґо?».

Тож якби ви були одним із небагатьох, хто пережив кінець ци­вілізації, — чи хотіли б ви повторно винайти плуг, щоб почати все заново? Чи, може, задовольнімося горіхами монґонґо?

Джерело : Тім Гарфорд «Речі, які змінили світ», Наш формат, Київ. 2018

НЕУДОБНАЯ ИСТОРИЯ КАЗАЧЕСТВА

хутор Галушковка

от Владимира Выборного, человека, возрождающего культуру казацкого быта

Поскольку наш проект направлен на возрождение и развитие страны культурой, встречаясь с Владимиром Выборным, художником , ландшафтным дизайнером и основателем Этнографического парка «Казацкий хутор Галушковка»  мы поговорили о специфических особенностях культуры казацкой, с которой он, как исследователь и практик, знаком не понаслышке.

Тем более что в попытках власти скормить народу хоть что-нибудь под видом национальной идеи, до недавнего времени постоянно фигурировало казачество.

На отдельно взятом хуторе Владимир для нас, потомков казаков, изучает и реконструирует казацкий уклад жизни, быт, традиции, рацион питания, менталитет.

Разговор о культуре, национальной идее и казаках вышел без реверансов.

Владимир Выборный, художник, ландшафтный дизайнер, основатель этнографического парка Казацкий хутор Галушковка

Владимир Выборный, художник, ландшафтный дизайнер, основатель этнографического парка Казацкий хутор Галушковка

О культуре казачества

Украина всегда была пограничной зоной. Южнорусская укрепительная линия (Царичанка, Могилёв и выше) – это всё было ДИКОЕ ПОЛЕ. Какая культура?!

То есть, это очень спорный вопрос и непопулярный. Сегодня – да, государству нужна идея, самобытная культура. Начинают подвязывать и притягивать за уши историю казачества. Отсюда так много шаровар, вышиванок и казаков. Куда делись ряженые казаки, когда началась война, АТО? Большинство казаческих традиций, которые мы знаем сегодня, придуманы маркетологами разных времен для того, чтобы вымучить многострадальную национальную идею, при том что маркетинг появился  совсем недавно.

Идеализировать ни историю, ни нынешних казаков не стоит. Казачество скорее можно назвать яркой и самобытной СУБКУЛЬТУРОЙ, сборной солянкой из элементов этнических традиций разных народов.

Культурной основой казаков было христианство. При том, что на Сечь приходили люди абсолютно разных религий, единственным требованием  долгое время оставалось – принять христианскую веру. Принимали всех. Наверное, поэтому, жителям Днепропетровской и Запорожской областей быть точно уверенными, какой национальности предки, достаточно сложно. Разве что проследить по отголоскам в фамилиях.

По своему поведению, традициям казаки абсолютно отличались от польской шляхты, россиян и прочих соседей. Очень положительные черты характера перечеркивались крайне отрицательными: отвага и жестокость, сильный дух и пьянство. Характер казака – это яркая концентрация многих характеристик разных народов, часто прямо противоположных.

Традиции казаки перенимали у всех: у татар, турок, поляков, россиян. С кем воевали или партнёрили, у того и брали. Поэтому казацкая культура – это интеграция.

Сечи на самом деле были небольшие. Их постоянно кто-то разрушал. Разрушили татары или поляки, казаки разбежались по балкам, потом опять собрались – построили себе новую. И только когда казаки выступали в поход, очень быстро ручейками собиралось грозное войско. Кроме того, по ходу дела к этому движению примыкало большое количество неустроенных мужчин. Да и сами сечи наполнялись, в основном, беглыми людьми, хулиганами, бандитами, всякими каторжниками — разношерстным сбродом из всех, кто не хотел работать или  имел проблемы с законом. Трансформировавшись в казаков, они тем более презирали работяг. Когда организовывались хутора, казаки поначалу с брезгливостью относились к «баболюбам» и гречкосеям.

Кто поехал покорять Америку? Все «лучшие люди». Так и у нас – на Сечи были пассионарии. И возглавлять таких не мог философ-меланхолик. Атаман должен был стать авторитетом и уметь заставить себя слушать. Естественно, у такого неординарного человека сразу выростали нимбы над головой и сочинялись сказки о его сверхспособностях. Может отсюда и легенды про характерников.

Чтобы удержать эту ораву в каких-то рамках, на Сечи был очень жесткий порядок. Хотя тут тоже присутствовало непостоянство. Атамана слушали, но, в зависимости от его атаманских успехов или просчётов, по истечении срока правления на выборах могли и убить, что часто и происходило. Представьте, если бы сейчас было так. В восприятии казака мир – черно-белый. Или хорошо, или плохо, третьего не дано.

Вот нам рассказывают, какие казаки были благородные, честные. Да ничего подобного! Вы слушали внимательно песни? Например: «Їхали козаки із Дону додому»?

Підманули Галю – забрали з собою.

Поїдемо з нами, з нами, козаками,
Лучче тобі буде, як в рідної мами!

Везли, везли Галю темними лісами,
Прив’язали Галю до сосни косами.

Розбрелись по лісу, назбирали хмизу,
Підпалили сосну од гори до низу.

Горить сосна, горить і палає,
Кричить Галя криком, кричить-промовляє.

«Ой хто в лісі чує, нехай той рятує,
Ой хто дочок має, нехай научає!»
Ой ти, Галю, Галю молодая,
Ой хто дочок має, нехай научає.

Казак понимал только силу. В войне, когда казаки побеждали, они были просто страшными, никого не щадили. Взять ту же Уманскую резню. Но, если видели, что проигрывают, могли покинуть поле боя легко. Я бы сказал, это такая черта характера казаков…, уберем слово «предательство», — изменчивость. Совершенно непрогнозируемые люди!

А каким может быть человек, живущий в диком поле? Вот вы выйдите с палаткой на три недели в степь – и вы почувствуете себя казаком. Кушать-то надо! Надо всегда моделировать – как бы ты себя вёл в тех условиях? Вот живёшь ты на Сечи и не знаешь, что будет завтра, а средний возраст – 25-30 лет. В 50 – глубочайший старик, весь израненный.

В быту казак не работал, считал, что должен «козакувать», хотя «козакування» зачастую было откровенным бандитизмом. Когда появились хутора, потихоньку начали втягиваться в сельское хозяйство, ремёсла, но в основном казаки всё равно что нужно или нравится покупали, меняли, просто забирали.

Чего не отнять, в боевом отношении казаки собрали у всех всё лучшее. Казак сегодня сильно идеализирован, но в войне это был уникальный человек. Наёмное казачье войско считалось самым эффективным. Тридцатилетняя война – казаки, Хотин брать – казаки. Они воевали везде! С одной стороны они были неудобными, их гнобили, но когда казаки были нужны, про них сразу вспоминали власти какой-то очередной заинтересованной стороны.

Для того чтобы хоть как-то их начать регулировать, поляки создали реестровое казачество.  Определенное количество бойцов поставили на довольствие на службе у короля.

Переворот уклада жизни от Петра Калнышевского

Роль казаков стала, на мой взгляд, действительно интересной во времена последнего кошевого атамана Запорожской Сечи — Петра Калнышевского. А так, по сути, до него, казаки были всего лишь наёмниками. При Калнышевском немного остепенились и начали вести оседлый образ жизни. Содержать войско на Сечи и постоянно удерживать в узде тотальных сорви-голов, чем-то занимать, когда нет войны, было проблематично. Атаман проблему решил. Появилось так называемое «хуторянство». Казаки расселились на земле и со своих хуторов уходили только в походы, оставляя на хозяйстве домашних и челядь.

После первой волны хаотичного расселения, основания хуторов, Калнышевский взял процесс в свои руки. Следующим шагом, он вступил в торговые отношения с уманскими евреями, было создано акционерное общество. Задачей казаков стал контроль и охрана еврейских обозов на Крым.

Параллельно сечевые даже начали вступать в конфликты с реестровыми казаками из Полтавы за выпас тут, у нас, полтавских коров. Вплоть до вооружённых стычек. Они чётко охраняли свою собственность и не забывали взимать налоги с хуторов и паланок.

При Калнышевском  полковники, по нашему – олигархи , укрепили свою власть и  разбогатели, как наш нынешний Верховный совет. Если бы сейчас там выбирали президента, то мы бы вернулись к казацкой форме правления.

Когда Екатерина II затеяла войну, Калнышевский не очень хотел участвовать в ней. У атамана и так всё было хорошо. Налажена торговля с турками, Крымом, — зачем ему было воевать? Он подмял под себя территории нескольких современных областей Украины, сосредоточил внимание над контролем  за стихийнім  зеселением территории Ваольностей Войска Запорожского, начали формироваться некие признаки государственности. Такое мощное объединение не было интересно Екатерине. Сечь уничтожили, Калнышевского сослали на Соловки.

В России казачество сохранилось как социальный слой до первой половины ХХ века за счет того, что донские казаки пошли на царскую службу. А запорожские казаки  были безбашенные, не хотели делиться и служить на постоянной основе.

Выборный Владимир. Портрет последнего атамана Войска Запорожского Петра Калнышевского дерево, м.,

Выборный Владимир. Портрет последнего атамана Войска Запорожского Петра Калнышевского дерево, м.,

Отзвуки хуторянской Украины

Хуторское мышление сейчас особенно ярко ощущается. Каждый сам по себе, «моя хата с краю». Армия того же Махно доходила куда-то, а дальше не шла. А зачем? Мы свой мир построили и хватит. К сожалению, хуторской менталитет украинца дальше своего носа не видит. Если Китай мыслит и планирует на сто лет вперед, США – на 50, то наши – на полгода: украл, выпил… сами понимаете. Хуторское мышление – бич нашего народа.

.

Современный хутор «Галушковка»

В этом хуторе собраны все мои увлечения: историей, живописью, гончарным делом , ландшафтным дизайном и боевыми искусствами. Первое упоминание о хуторе Галушковка – 1764 год. 15 жителей хутора сдали налогов столько-то коров, рыбы и т. д.

Мой прапрадед служил в казацком драгунском полку в Питере. Во мне есть казацкая линия. Фамилия Выборный оттуда же – из казацкого периода.

Мотив этой моей деятельности сугубо коммерческий. Я бы сказал так – всё совпало. Мы с друзьями-художниками поехали на этюды на мою малую Родину – хатки писать. Приехали, увидели казаков каких-то, я с ними познакомился. Казаки говорят: «Да мы тут туризмом занимаемся». Я сразу нашёл себе дачу – полуразвалившуюся хату на улице, где раньше жила моя бабушка, и тоже занялся туризмом. Купил ещё несколько домов, что-то построил, что-то отреставрировал. У нас есть шинок, три хаты, которым от 120 до 160 лет. Мы их полностью восстановили, постоянно поддерживаем в нормальном состоянии.

Когда в 2008 году открыли хутор и начали заниматься казачеством, сотрудничать с казаками, сразу столкнулись с ситуацией «на двух казаков — три гетьмана». Одни генералы и полковники. Ну и с тех пор ничего не поменялось, — пустопорожнее бурление ряженых, правда у же меньше стало  появляться изрядно располневших и обвешанных орденами и медалями генералов и полковников. К казаческому  движению в целом отношусь хорошо,  мне нравится движение для молодежи  — «Джура».

У себя на хуторе мы рассказываем о сельском быте как другой стороне казачества – хуторской. У нас есть Этнографический музей, Музей креста (мой друг Виктор Векленко , пришел с идеей и более 3000 нательных крестов организовать музей, в чем я ему и помог). Есть рушники, которым 140 лет, вышитые гладью, старые «глечики» и друга  крестьянская утварь. Кстати, куда-то пропали кринички – лягушки, которых кидали в «глечики», чтоб не скисало молоко. Раньше их было – в каждой луже, особенно в глиняных «копанках».

Много рассказываем о казаческой истории. Есть экскурсии для школьников, есть для взрослых, проводим праздники: Масленица, праздник борща, праздник сала, День казачества.

На хуторе востребована в первую очередь кухня. Ничего не меняется: сначала хлеб, потом зрелища и только потом культура. То, что мы проводим экскурсии, рассказываем о культуре, истории, всё-таки на последнем месте, как это ни грустно. Для детей главное – побегать, а для взрослых – покушать.

Наша национальная кухня простая на самом деле. Крестьяне ели мясо очень редко. Но в СМИ, когда показывают украинские блюда, – всё в мясе.

После событий 14-го года не то что всплеска интереса к теме казачества и этно-тематике нет, наоборот всё упало, посетителей стало намного меньше.

История Новой Сечи, или последнего Коша Запорожского 1841 г.

История Новой Сечи, или последнего Коша Запорожского 1841 г.

Украина – аграрная страна?

Все говорят, что Украина будет аграрной страной. Для нас это гибель. Нет ни одной великой аграрной державы в мире! К сожалению, нас загоняют на этот сельскохозяйственный уровень и тупиковый путь.

Для того чтобы селянам хоть как-то выживать, придётся развивать и этнотуризм. Сельский туризм имеет свою социальную направленность. Люди из села получают работу и не ждут помощи от государства. Сельские жители будут высвобождаться, потому что в село идут технологии. Ещё лет пять-десять, и основные виды работ будут выполнять роботы, роботизированные комбайны. Но для этнотуризма, опять-таки, должно быть платежеспособное население в городе. А откуда оно возьмётся, если промышленность добьют?

Да и о каком туризме можно говорить, если ко мне приезжают люди, а сосед палит траву? Вот наш менталитет. Работаем с персоналом над культурой общения с клиентом. Неумение разговаривать с людьми катастрофическое: «А шо я ему должна объяснять, я шо – прогибаться должна?» Раньше так было, сейчас у нас уже немножко обтесались.

Национальная идея японцев

У японцев национальная идея экономическая. Им со школьного возраста рассказывают, что Япония – островное государство, нет своих ресурсов, надо работать. Не будем работать – умрём с голоду. Надо ввозить сырьё извне на остров, перерабатывать, получать добавленную стоимость и продавать. У них есть правильная идея, поэтому они так живут. Все новые технологии они перенимают, дорабатывают и потом нам же продают.

Во времена СССР японцы скупали подписки таких журналов как «Юный техник» и брали оттуда бесплатные идеи в том числе. Любой передовой опыт всего мира, ведущий к процветанию, внедряли у себя.

У них есть национальная идея, у нас национальной идеи кроме как «вышиванка-роспись-шаровары», у нас её нет!

Цель, мечта, стратегическая задача

Она хоть и коммерческая, но культурная – сохранить народную архитектуру. Давать людям возможность хотя бы раз в жизни почувствовать – как спится в глиняном доме предков, как пахнет, как меняется самочувствие и мироощущение.

Как победить бескультурие

Была Эпоха Просвещения. Её надо возрождать. Как можно говорить о культуре, когда те, кто должен ею заниматься, – некультурные люди? Вот вся проблема! Почему? Потому что деньги стоят над всем остальным.

Взять ту же физическую культуру. Если наш уважаемый боксёр пиво рекламирует, о чем можно говорить…

Я на всё смотрю через экономику. Пока не выгодно заниматься культурой, ей никто не будет заниматься. Пока правители не будут заинтересованы в культурных людях, ничего не получится, они не появятся. А просветительской психологии у тех, кто во власти, сейчас нет.

МИФЫ

МИФ №1 Боевой гопак

Украинское боевое искусство «гопак» надумано. Не было гопака – боевого искусства, не было боевого спаса, пластунов, характерников. Не бы-ло! Это всё выдуманное. Может быть,  и  в танце «Семь-сорок»  тоже есть скрытый боевой смысл? Та же традиция айкидо прослеживается в исторических документах, а по казакам ничего подобного нет. Почему это сохранилось в Японии? Потому что она была закрытой страной. В Японии огнестрельное оружие только в 17 веке появилось, а до этого они все с луком бегали. А у нас, извините, в 17 веке были передовые европейские военные технологии. Как только появилось огнестрельное оружие, холодное сразу утратило своё назначение , а рукопашный бой в том виде который мы культивируем, как гопак — подавно.

Ну да, пляшут казачки, машут ногами, но это всего лишь танец. Просто у нас люди умные, коммерсанты, они сделали из этого легенду и бренд. У нас на хуторе наши козаки  тоже делают показательные  выступления – рукопашный бой и  работа с оружием – сабля, серп и   копье. Физически казаки тренировались, бесспорно, были упражнения. Они хорошо работали с саблей, причём по-разному с татарином, турком или, например, поляком. Уникальность казаков в том, что они быстро перенимали способы ведения боя. Были успешными воинами-универсалами против всех видов противника. Поэтому их очень активно нанимали на воинскую службу.

Приспосабливали к  боевым условиям даже сельскохозяйственные орудия и инструменты. Например «Цип» —  такая штука, две палки соединены  друг с другом ремнем. Использовался для молотьбы зерновых. Похожи на японские нун-чаки, но они короткие …а «цип» 1-1,5 м . каждая палка . Нун-чаки и рядом с «ципом» не стояли, когда его еще и металлом еще  оковывали.

МИФ №2 Сечь на Хортице

На Хортице Сечи никогда не было! Много чего было, но Сечи там не было. Точка! Классный бренд придумали. Теперь из Днепра в Запорожье туристы автобусами едут.

.

МИФ №3 Петриковская роспись

Было примитивное народное творчество. Люди рисовали у себя на стенах. Отдельные женщины с творческим началом в свободное время могли расписать стенки. Д.Яворницкий называл это малёвками. Почему на стенах? Бумаги в селе не было, поэтому рисовали на белой стене. Сохранялись малёвки максимум полгода. Весной нарисовала, к зиме уже почти ничего нет. Внутри роспись держится  3-5 лет на побелке максимум. И то сереет, выцветает, местами отваливается.

Хаты расписывали единицы. У крестьян просто не было на это времени. Тяжелый труд, несколько детей – о какой росписи может идти речь? Мог заниматься человек народным творчеством, только зарабатывая на этом деньги. Даже гончары не занимались искусством. Они быстро катали горшки, чтобы продать их как можно больше. Творчества не было. Творчество начало появляться только когда пришёл Советский Союз. Петриковская роспись зародилась в предвоенные годы (перед ВОВ, ред.). До этого ничего не было. Покажите мне экспонат хотя бы столетней давности! Нету! Историки и археологи понимают только факты.

Петриковская роспись начала формироваться, когда Татьяна Пата свои рисунки начала переносить на бумагу. Но та народная роспись и нынешняя – как рисунок пятиклассника и картина профессионального художника. Так что Петриковская роспись – это всего лишь ещё один бренд, который постепенно загибается, хоть и охраняется ЮНЕСКО. Кстати, фабрика «Дружба» , что  производила во времена СССР сувениры петриковской росписью лежит в руинах.. Петриковскую роспись поддерживают местные жители – художники и  другие  художники по всей стране « рисующие  Петриковкой» … а могли бы  ренту платить за торговый знак.. На  росписи зарабатывают все кому не лень, только не территория Петриковки.

Мне очень нравится Петриковская роспись и  в старом «Классическом» исполнении и в современном.  Жаль, что упускается возможность ее доддержки на государственном  уровне.

петриковская роспись

петриковская роспись

Мифы и легенды  в целом хороши для туризма. У нас на  хуторе Галушковка тоже  легенда есть…но об этом в следующий раз..

Беседовал Олег Гаевой